«Може, то ми з тобою останній раз бачимося»: волинянка про останню зустріч з братом-Героєм

Із рідних у Ростислава Маркіяновича залишилася сестра Мирослава, яка працює вчителем у Велимченському ліцеї, її діти та внуки. Є у нього й доросла рідна донька, з якою вони довго не спілкувалися. Проте вона прийшла попрощатися з батьком, - пише газета «Ратнівщина».

Ростислав Маркіянович виріс у звичайній сільській сім’ї. строкову службу проходив у підконтрольній на той час Радянському Союзу Німеччині. Педагогічну освіту здобув у Рівненському педагогічному інституті. Працював вчителем трудового навчання у Забродівській школі. Колеги його пригадують, як «трудовика», який умів практично все. Він вмів навчити працювати з різними матеріалами, виготовляти будь-які вироби.

Був одружений, у шлюбі народилася донька, але особисте життя не склалося. З часом зі школи звільнився. Працював на цегельному заводі в Луцьку, потім – на виготовленні меблів. Згодом перейшов працювати на німецький завод електронного устаткування «Кромберг енд Шуберт».

Там робота йому подобалася і, якби не пандемія коронавірусу, він би, напевно, й далі там працював. Але карантинні вимоги були такими, що потрібно було працювати весь час у масці, а Ростислав Маркіянович носив окуляри. Поєднувати одне й інше було неможливо. Тому звільнився і повернувся в рідне село. Жив з матір’ю. Доглянув її до смерті. Вона померла у 2021 році. Відтоді мешкав у батьківській хаті сам.

- Він любив землю, - каже сестра Мирослава Маркіянівна. – Це була його стихія. Сад обробляв. У нього порядок був скрізь. Городину садив, навіть поросятко завів. Виживав із того, що сам вирощував. Ростик був добрим братом щедрим, щирим, у будь-яку хвилину міг підтримати порадами, діями. Любив дітей. Коли я одружилася, ми приїжджали в гості до батьків. Він робив моїм дітям іграшки з дерева, з металу, грався з ними. Розваги придумував. Не упускав можливості зробити приємне моїм внукам.

Навіть вже бувши на війні, просив: «Купи торта дітям від мене смачного, смачного! Потіш внуків просто так, без причини!» Був дуже прив’язаний до моєї внучки. Вона привітала його з днем народження – йому було 55 – ми відео йому перекинули. У відповідь подарував гроші, щоб їй купили велосипеда. А ще замовив патріотичний плед, на якому написані слова подяки Домінічці за привітання.

Останній рік свого життя Ростислав Супрунюк присвятив захисту України. 30 липня 2023 року до нього приїхали працівники військкомату та вручили повістку.

- 31 липня у нього був день народження, - пригадує сестра. Це був понеділок. Я приїхала до нього, щоб привітати. Хата закрита. Вирішила, що поїхав у своїх справах. Телефоную, питаю, де він, а він каже, що в лікарні. Комісію проходить. Його визнали обмежено придатним через покалічену руку. А далі його долю визначили у військкоматі.

2 серпня вранці він з’явився у ТЦК. З того часу служив у лавах Збройних сил України. Певний час він був тут – у Волинській, Рівненській, Львівській областях. Відносно довго його не відправляли на передову, знову ж таки через обмежену придатність. Сестрі розповідав, коли відбирали командири бійці для своїх підрозділів, то його не брали, коли бачили, яка в нього рука. Ще раніше він обрізав пальці правої руки на циркулярці. Їх пришили, але те, що вона покалічена, було видно неозброєним оком. Але через те, що у війську бракувало кадрів, то у грудні 2023 року його все-таки відправили на Запорізький напрямок. Він пройшов навчання і став кулеметником.

У підрозділі Ростислава Супрунюка любили і поважали. Разом з ним служило багато хлопців із Волині, тож усі один одного підтримували і старалися допомогти. Він був «рукастий». Умів робити все, що треба було для облаштування позицій та організації кращого побуту військових. За це його побратими цінували. Одним із перших він замовив собі жетона з його особистими даними. Носив його на грудях, щоб у будь-якому разі його тіло розпізнали. Розповідав. Що спочатку побратими сміялися з нього, а потім, коли побачили жорстоку правду війни, і собі виготовили такі ж.

Зовсім нещодавно Ростислав Маркіянович повернувся назад до свого підрозділу із відпустки. З початку служби приїжджав додому одного разу лише на три дні. А цього разу його відпустили на період з 12 до 22 серпня. Неабияк радів, що має можливість побути вдома. Старався за цей короткий проміжок часу вхопити все по господарству, що потребувало рук дбайливого господаря. Тішився зустрічами з рідними. А душа, напевно, відчувала щось неладне. Мирослава Маркіянівна пригадує, як говорила з братом, коли під час його відпустки приїхала до нього в гості:

- Ми пили чай. А Ростик каже: «Може, то ми з тобою останній раз бачимося»! Я викрикнула: «Та що ти таке говориш?» А він сказав: «То ж війна!»

23 серпня Ростислав Маркіянович повернувся назад у свій підрозділ. Того ж дня його відправили, як він казав, «на роботу». У переписці з сестрою повідомив, що «працюватиме» 2-3 тижні, щоб вона не хвилювалася. 29 серпня написав знову і попросив скинути йому показники лічильників на світло і газ. Потім відписав, що показники передав і подякував за допомогу.

Аж ніяк не очікувала сестра, що того ж дня отримає повідомлення про його загибель. Спочатку їй зателефонувала голова Велимченської громади Анастасія Павлович, а трохи згодом приїхали із військкомату зі сповіщенням. Виявляється, що Ростислав Супрунюк загинув від прямого попадання вибухівки з FPV-дрона противника.

Побратими подбали про те, щоб доставити тіло загиблого додому якомога швидше. І вже 31 серпня вранці траурний кортеж прибув у Заброди. На похорон приїхав заступник командира його підрозділу. З тугою в голосі подякував сестрі за Ростислава, бо він був хорошим, добрим, безвідмовним, відповідальним. Просив вибачення, що не змогли його вберегти.

На передовій після повернення з відпустки Ростислав Супрунюк прослужив лише тиждень. Коли був удома і по справах поїхав у Ратне, побачив Алею пам’яті та слави. Повернувшись додому, ділився болючими враженнями із сестрою:

«Вони ж такі всі молоді й гарні! Їм би жити, сім’ї створювати, діткам радіти, життю радіти! А вони вже там, на небі!» Ніхто й подумати не міг, що через тиждень Ростислав Маркіянович поповнить лави небесних воїнів, стане ще однією зіркою на небі, а його портрет буде серед загиблих захисників Забродівської громади.

Нехай Господь втішить рідних, кому Ростислав Супрунюк був дорогим, а йому дасть Царство Небесне, бо він життя свого не пошкодував, що в Україні запанував довгоочікуваний мир.

Читайте також:

• «П***ри лізуть на мою землю», - командир танка «Анубіс» попри бронь служить у волинській бригаді
• Мотивація та злагодженість наші головні козирі: роздуми воїна «Сталевої сотки» про боротьбу та перемогу