Що робити з "синдромом провини вцілілого", коли соромно за свою безпеку?

"Не можу прибирати вдома, бо відчуваю провину - хтось той дім втратив", "Не можу їсти нормальну їжу за столом - думаю про тих, хто в заблокованих містах не має ні їжі, ні води", "Постійно відчуваю провину за те, що можу спокійно жити, за те, що зі мною все гаразд, за те, що мало роблю", "Не можу піти зробити планове обстеження зараз, адже хтось зараз поранений і не може отримати допомогу", "Яке я маю право дбати про себе?", - ми часто відчуваємо і бачимо такі емоції й думки людей поруч. Про це пише медцентр "Благомед".

У колективного "синдрому вцілілого" бути й фізичні прояви: апатія, нудота, безсоння, тремтіння.

Почуття причетності до спільної великої історії, відчуття спільного горя може мотивувати й допомагати вижити, а може, навпаки, знищувати. Наш ворог хотів би, щоб ці відчуття знищували нас та точило зсередини.

Що ж можна зробити, аби ці відчуття стали конструктивною силою і ресурсом.

▪️ Потрібно пам’ятати, що ви не винні у тому, що сталося. Жодним чином. Ми всі жертви ситуації.

▪️ Мірятися горем чи стресом не варто, як і знецінювати свої переживання.

▪️ Не знецінюйте свої дії. Не всі можуть піти воювати й не всі можуть бути волонтерами. Тил повинен працювати! Тил, який працює - важливий вклад в перемогу.

▪️ Робіть свою роботу, якщо маєте таку можливість.

▪️ Виконуйте щоденні дії.

▪️ Дбайте про близьких.

Це все важливо, цінно і наближає нас до перемоги. Допомога, якої не помітно нікому, окрім тих, хто поруч з вами - також важлива. Коли кожен допомагає людині, яка біля нього найближче - ми рятуємо всіх, ми рятуємо країну. Мета ворога - не Київ, не Харків, не Львів і не Маріуполь. Мета ворога - вкрасти життя, душі, спокій і здатність триматися українців. Не дати нашим дітям вчитися, не дозволити нам думати про себе, забрати у нас все, що було нашим нормальним життям. Не дозволяти ворогу це зробити - це вже опір.

Їжте. Спіть. Турбуйтеся про близьких. Слідкуйте за здоров’ям. Це теж боротьба. Це теж перемога!