55 років пліч-о-пліч: секрети щасливого шлюбу від театральної сім’ї з Луцька

Спеціально для Волинських Новин подружжя розповіло, як за стільки років їм вдалося зберегти гармонію у шлюбі.

Вони зустрілися в далекому 1968 році. Ярослав відслужив у армії, а молодша за нього Лариса лишень закінчила Луцьке музичне училище. Місцем, яке поєднало їхні серця, став обласний драмтеатр. Актриса спочатку грала у масовках, згодом почала отримувати ролі. Виконуючи сольну пісню у п’єсі «Аза», сподобалася молодому музиканту. І відтоді вони завжди разом: у театрі й на виїздах…

«А одружилися ми 25 жовтня 1969-го. Гарна була осінь! І як давно ж це було, а все чудово пам’ятаю, – усміхається Лариса Феодосіївна. – Це ж яке весілля, коли 55 років разом?» – запитує вона Ярослава Михайловича.

З’ясовуємо, що цю дату називають смарагдовим весіллям, і сама назва символізує рівень взаємин між чоловіком та дружиною. Смарагд – це майже діамант: міцний, досить рідкісний, вимагає дбайливого шліфування.

«Так і в житті: спочатку хімія почуттів – видобуваємо камінь, потім шліфування – звикання, випробування, і з часом цінність скарбу лише зростає, адже вже не можна не бути разом», – каже Лариса Феодосіївна.

Пригадує, що за довгі роки траплялося різне. Але ніколи не доходило до ситуації, «коли руки у боки» – щоб всерйоз і аж до погроз розлученням.

«Театр забирав негативні емоції. Адже в ньому минало життя, мабуть, більше, ніж вдома. Там – не до сварок. Намагалися усі справи залагоджувати на роботі, а вдома – діти, суто побутові клопоти»

«Це були хороші 55 років, – з усмішкою до розмови приєднується Ярослав Михайлович. – Дуже багато часу забирала робота. Вставав рано, а приходив увечері, бо ж, окрім театру, ще й викладав в училищі. Об’їхали весь Союз – від Воркути до Владивистока. А ще й творчість забирала надлишок емоцій. Удома були затишок і віддушина – не до сварок».

Лариса Феодосіївна вважає специфіку театральної роботи однією з причин мінімуму конфліктів. Негатив, сильні емоції, пристрасті гасли на сцені. До того ж, додає, працювали в театрі, але не у одному цеху, де могли б перетинатися амбіції. Вона – артистка, він – концертмейстер. А ще гармонії в їхньому шлюбі сприяло мінімальне втручання сторонніх у життя подружжя. Пані Лариса пригадує, що свекруха спочатку, можливо, трохи скептично ставилася до неї. Але це було ще одним стимулом до розвитку стосунків і самореалізації. У цьому, знову ж таки, дуже допомагала робота, адже самодостатність доводила на сцені.

Окрема тема – ревнощі. Як приборкувало подружжя це неприємне почуття, враховуючи театральну специфіку? Адже Ларисі Феодосіївні доводилося грати романтичні ролі. Пригадує один характерний епізод.

Чоловік був у оркестровій ямі, а вона – на сцені, в ролі закоханої героїні. За сценарієм, потрібно було обійматися на підлозі з партнером – Мирославом Юзефовичем.

«Дивлюся, а Ярослав з оркестрової ями визирає та й визирає. А потім все мені казав, яка ця вистава паршива, як вона йому не подобається», – сміється Лариса Феодосіївна.

«Коли грала Лариса у виставі, то я… нервувався», – додає серйозно Ярослав Михайлович.

То що ж робити, аби сімейній парі бути разом багато років?

«Важко дати якісь конкретні поради. Щоб ось так – розкласти на пункти й гарантувати довге і щасливе сімейне життя. От справді, ви запитали, а я пригадую ці 55 років і думаю, як зберегли одне одного. Мабуть, потрібно все обговорювати: проблеми, що кому подобається – не подобається, дратує або тішить. І що цікаво – в нас цього спочатку і не було. Я могла образитися на Ярослава й мовчати. Він запитує, що сталося, а я не відповідаю – розсердив мене, то й маєш знати чого. А тепер розумію, що неправильно робила. Це прийшло з досвідом», – розмірковує Лариса Феодосіївна.

«Я відчуваю, що любити – це коли хочеться, щоб людина жила, щоб була поруч. А ще – розуміння, що інша людина без тебе не буде жити. От так – фізично припинить існувати. Я це – гостро і по справжньому – відчула, коли Ярослав потрапив з інсультом у лікарню. Тоді два тижні – день і ніч – провела біля нього. Прийшла якось, а він труситься під крапельницею.

Довго розповідати, що і як було, але якби не я, він помер би. І це усвідомлення неймовірно сильне. І зараз – повертаюся з театру додому і знаю, що треба його нагодувати, що йому важко без мене. Недарма старші люди завжди казали, що йти з цього світу треба разом, аби не лишати того, кого любиш, без піклування. Як це назвати? Чи це – лише кохання? Я не знаю».

Олександр ДУРМАНЕНКО

Читайте також: 

• Артист з Волині відповів на закиди, що впливові батьки допомогли йому побудувати музичну кар'єру
• Так пізно знайдене щастя і гірка втрата: спогади про героїчного офіцера, який похований на Волині
• «Пройшло два роки, а я сильнішим не став»: волинянин про втрату коханої на «Азовсталі»