«Шолом двічі рятував життя»: командир відділення 100 омбр з Волині після поранень, отриманих на передовій, проходить реабілітацію

В інтерв'ю Суспільному військовослужбовець розповів про бойовий шлях підрозділу, поранення і обов'язки командира.

— Як вас застала повномасштабна війна? Які були ваші дії тоді?

В мене одразу в голові було, що потрібно щось робити. І ми з друзями почали безпосередньо шукати військову частину там, де можемо службу нести.

Від початку повномасштабної війни служив у волинській сотій бригаді ТРО. Спочатку були кордони Волині. Далі бригада поїхала на Бахмутський напрямок. Від цього почався такий шлях, коли вже безпосередньо з окупантами ми боролися.

— Ось цей перехід саме від бригади тероборони до окремої механізованої бригади, що для вас тоді змінилося?

Ми були ТРО і виконували ці завдання, коли стали механізованою бригадою, то так само ми виконуємо ці всі ж завдання.

— Ви двічі отримували поранення, де це сталося?

Перше — це Бахмутський напрямок Тоді я отримав поранення важке, але мене шолом врятував. Він більшу частину уламка забрав, але не минулось без того, що довелося пластину ставити в голову. 

Друге поранення отримав вже на Авдіївському напрямку. Знову ж, двічі мені рятував життя шолом. Трішки мене зачепило. Там осколкове було. Але було дуже-дуже важко там. Пройшов лікування. В мене було одне в голові — потрібно повернутися до побратимів і допомагати далі.

— Страх присутній?

Звичайно, що був страх якийсь, але він дуже швидко минув після перших бойових виходів. Коли ми знову вийшли, потрібно було просто перебороти себе перший раз, а далі воно знову йде як потрібно.

— Вам різко довелося стати командиром відділення. Який це досвід, відповідальність?

Треба дивитися постійно, кожен день і за станом, і за психологічним станом своїх побратимів. Коли вже ви вийшли на бойові, деколи доводиться приймати рішення особисто на місцях.

Треба першочергово зберегти особовий склад, щоб вони всі цілі повернулися до родин. Ми з хлопцями від початку повномасштабної війни йдемо пліч-о-пліч. На напрямках, на які ми заїжджали, ми задню не давали ніколи. Постійно втримуємо позиції і будемо надалі це робити.

— Чи було таке, коли довелося дивитися у вічі російського армійця?

На Авдіївському напрямку. Було, що у вічі одне одному подивилися. Але, як говориться, ми швидше працюємо тепер. Думаємо головою і тільки тоді починаємо робити.

Було навіть таке, що будинок горів, загорівся дах, бо тоді прилетіла міна, і наші хлопці повністю далі втримали цю позицію. Вони перебували в тому будинку, гарячому. В їхніх випадках (російська армія — ред.) я не бачу цього.

— В мирному житті ви не один рік були шеф-кухарем в різних закладах громадського харчування. Чи використовували ці навички на передовій?

Так! Улюблене — це червоний борщ, як же ж без нього? Навіть один раз і суп з фрикадельками вирішили зробити, але це все без м'ясорубки, вручну.

Максимально, наскільки це було можливо, побут створювали самі собі. Десь електроенергія є. Поставити холодильник, пралку — це дуже велике задоволення, коли є пральна машинка саме там. Старалися завжди разом сідати за один стіл і обідати чи вечеряти. Воно дуже рятує в психологічному плані.

— Наскільки держава мотивує людей в цивільному житті долучитися до війська?

Мало йде поповнення особового складу, чи заміни, чи ротації якоїсь. І хлопці далі на передовій, бо їх ніхто не може замінити. Я сподіваюся, що надалі ці питання вирішаться. Хоча б трішки, бо зараз бійцям з передової потрібен перепочинок. Без відпочинку дуже-дуже важко виконувати ці завдання. Коли ми на передовій, ми особисто доводимо цим хлопцям, які ще поки що тут, що ми — їхня мотивація.

Читайте також: 

• Син за прикладом батька також мобілізувався: вчитель з Луцького району став військовим
• 16 травня зателефонував на кілька секунд, а 17 травня повідомили, що нашого Сергія вже немає: спогади про 24-річного Героя з Волині
• 22-річна захисниця з Волині вистежує та бомбить ворога за допомогою БпЛА