16 травня зателефонував на кілька секунд, а 17 травня повідомили, що нашого Сергія вже немає: спогади про 24-річного Героя з Волині

17 травня пекуча звістка про загибель сина, брата, внука увірвалася в серця родини Туруків із Заболоття – загинув Сергій Владиславович Турук.

29 березня йому виповнилося лише 24 роки. Тільки жити, життю радіти! А натомість – чорні хустки на головах коханих жінок, для яких був опорою і підтримкою, - пише газета Ратнівщина.

Сім’я Владислава і Людмили Туруків була, як і усі в Заболотті: виховували двійко дітей – Світлану і Сергійка, утримували велике господарство (коня, корову, свиней, птаство), обробляли городи. Та у 2009 році раптово від панкреатиту помер господар Владислав Турук. На руках у Людмили Іванівни залишилося двоє неповнолітніх діток. Світланці тоді було 12 років, Сергійкові – 9. Не раз і не два плакала жінка, ховаючись від людських очей, бо на людях вона мала бути сильною. Їй треба було піднімати на ноги дітей. Добре, що чоловікова мама і сестри допомагали.

16 травня зателефонував на кілька секунд, а 17 травня повідомили, що нашого Сергія вже немає: спогади про 24-річного Героя з Волині

Час швидко пролетів. Світлана першою пішла в самостійне життя, згодом вийшла заміж, мешкає з чоловіком у Луцьку. А Сергій після закінчення школи залишився у Заболотті. На ньому була відповідальність за маму і бабусю, бо він – один господар на два обійстя. Періодично їздив на заробітки, працював на будівництві в Україні і за кордоном. Мама теж час від часу їздила в Польщу на роботу.

Світлана пригадує, коли почалася війна, він постійно повторював, що піде воювати, якщо буде така нагода. Але вони ставилися до цього спокійно, бо він за віком не підлягав мобілізації. У рідному селищі познайомився з дівчиною Оксаною, переселенкою з Кривого Рогу, яка переїхала сюди на початку повномасштабного вторгнення. Спілкувалися, згодом стали жити разом.

Та Сергій ретельно обдумував ідею служити в армії. Ні на строкову службу, ні в прикордонники влаштуватися йому не вдалося, то підписав контракт із ЗСУ.

Світлана каже, що всі його відмовляли, бабуся плакала, просила, щоб не йшов. А він вперто відповів: «Я знаю, що робити!», - і пішов. Позицію сестри щодо його рішення знав, але все одно перед від’їздом зателефонував і ніби дозволу запитав на службу. Наприкінці грудня 2023 року він вже був у навчальному центрі. А нещодавно їхній підрозділ перевели з більш віддалених позицій на передову.

- Коли він перший раз пішов на завдання, зв’язку з ним дванадцять діб не було,- розповідає Світлана. - Ми запанікували, але його побратими нам передавали, що Сергій живий. З ними по рації підтримував зв’язок. Коли повернувся з позицій, зателефонував. Казав, що там непросто, але був бадьорий, налаштований на позитив. Ми навіть у середу (15 травня. – Авт.) по відеозв’язку говорили. У подробицях нічого не розповідав. У четвер вранці він написав мені, набрав на кілька секунд, і більше ми його не чули. А 17 травня повідомили, що нашого Сергія вже немає.

Сестра пригадує їхні непрості роки дитинства. Каже, що з братом підтримували ще тісніший зв’язок, ніж з мамою, бо росли без тата і з маленьких засвоїли, що повинні стояти один за одного, завжди разом, що б не трапилося. І хоч Сергія вже немає, але тепло рідної людини, з якою ділила всі біди і радощі, відчуватиме доти, доки битиметься її серце.

Сергій Турук воював недовго, але за цей короткий проміжок часу зумів заслужити повагу побратимів. Коли йшов у Збройні сили, хотів, щоб його поважали люди. Товариші по службі плакали і казали, що він був дуже сміливий, а ще наполегливий і впертий. Коли востаннє йшов на позиції, у нього була можливість залишитися, але він навідріз відмовився: «Ви йдете, і я піду»! Пішов, а повернутися назад не судилося.

Коли сестра випитувала якісь подробиці про службу, відповідав різко, але завжди з посмішкою: «Ти багато питаєш! Не можу розказати! Потім дізнаєшся!»

- Він був найкращою, найріднішою людиною! – не стримуючи сліз, каже Світлана. – Окрім мами, ми завжди по особливому хвилювалися за бабусю Іру. Вона не має доброго здоров’я, щоб навіть по хаті самотужки рухатися. А він прийде, притулиться до неї, обцілує, допоможе, що потрібно, і не було такого разочку, щоб не сказав: «Я люблю Вас!» А як в мене якісь проблеми виникали, завжди підтримував: «Свєто, я ж завжди біля тебе! Ми з усім впораємося, я щось придумаю!» - Він вмів знаходити слова!

Заболоттівчани кажуть, що Сергій був гарним хлопцем, хорошою людиною. Він легко знаходив спільну мову з різними людьми, був простим і добрим. Не цурався своєї простоти. Рідні плачуть і кажуть, що не знають, як будуть без нього жити, бо він для них був усім – єдиним чоловіком, на якому трималася їхня родина. І як болить матері, яка оплакує загиблого такого молодого єдиного сина!

Сергій побачив у житті багато. Доля його не балувала. Але радів життю і допомагав рідним. Будував плани, хотів заробити якусь копійку і бути корисним Україні. Його служба в Збройних силах виявилося короткою, як і все його життя. Та за цей невеликий відрізок довжиною у 24 роки він зробив немало добрих справ й зі Сходу в рідне Заболоття повернувся на щиті Героєм.