На 25-річчя йому подарували човен, але він так і не встиг вийти на воду»: спогади про полеглого Героя з Волині Артура Фринаса

Про це пише газета Полісся. 

Буча. Ізюм. Миколаївщина. Донеччина… Кожна з цих назв увійшла до новітньої історії України як символ найзапекліших боїв, а для сержанта Артура Фринаса стала частиною його виснажливого фронтового шляху. У молодому віці за його плечима були битви, через які пройшло ціле покоління наших захисників.

Від оборони столиці у перші дні повномасштабного вторгнення, коли російська армія кинула в наступ свої найбоєздатніші підрозділи, до гарячих боїв на сході та півдні країни. Військова дорога земляка вимірювалася не кілометрами, а рубежами, де вирішувалося майбутнє народу.

Випускник Підцир’ївського ліцею, а згодом Оваднівського професійного училища, Артур Фринас після завершення навчання був призваний на строкову військову службу. Згодом вирішив залишитися в армії, підписавши трирічний контракт.

Однак велика війна продовжила визначені терміни служби. Замість повернення до мирного життя він став на захист країни. Спершу був призначений командиром гармати у складі 14 окремої механізованої бригади, а згодом, опанувавши роботу з безпілотними літальними апаратами, став оператором дронів у 66 окремій механізованій бригаді.

Попри роки, проведені серед вибухів, руїн і постійної небезпеки, він не привозив війну додому у спогадах, коли приходив у відпустки чи телефонував рідним. Не ділився подробицями бойових виходів, не описував побаченого та не розповідав про біль утрат. Найкращим захистом для сім’ї вважав власне мовчання. І, мабуть, саме воно найточніше говорить про те, через що довелося пройти молодому воїнові.

Але навіть посеред війни, де щодня доводилося дивитися в очі смерті, доля подарувала Артурові найцінніше, що може трапитися людині — кохання. Саме служба звела його з Аріною, уродженкою Слов’янська. Знайомство, яке народилося у непростий для країни час, згодом стало початком їхньої спільної історії. Вони побралися і три роки йшли життям поруч, підтримуючи одне одного, разом долали усі випробування.

Сьогодні у спогадах дружини він постає мужнім захисником і турботливим чоловіком. Згадує і цінує його передусім як людину, яка вміла зігрівати інших своєю щирістю.

— Артур ніколи не ділив людей на «своїх» і «чужих», не шукав у них вад чи приводів для осуду. Для кожного знаходив добре слово, умів вислухати, підтримати, пожартувати, а там, де потрібно, простягнути руку допомоги. Саме за цю відкритість і доброзичливість його поважали друзі, побратими й усі, кому пощастило знати Артура.

Природа щедро наділила його не лише добрим серцем, а й працьовитими руками. Здавалося, не існувало справи, яка була б йому не до снаги. За що б не брався, усе вдавалося вправно, акуратно й на совість. Рідні переконані, що цей хист він успадкував від свого дідуся, від якого перейняв любов до праці, терпіння й уміння творити красу звичайними руками.

Різниця у віці між Артуром та сестрою Вікторією становила лише півтора роки, тож вона добре пам’ятає, як швидко життя змінило їхню родину, коли залишились без батька. Каже, йому та найстаршому з їхніх братів довелося дорослішати значно раніше, ніж хотілося б дітям. Коли їхні однолітки ще жили безтурботним дитинством, вони вже намагалися полегшити мамині щоденні клопоти, поступово перебираючи на себе частину родинних турбот.

— Моєму середньому братові було лише дванадцять, коли він уперше взявся заробляти. Допомагав на будівництві, не цурався жодної роботи, адже розумів, що кожна чесно зароблена гривня була внеском у добробут родини. Праця не лише загартувала його характер, а й навчила відповідальності за кожну доручену справу та людську довіру. Артур завжди мав загострене почуття справедливості, не терпів неправди й умів тримати слово. Він не вмів кривити душею, тому завжди говорив щиро й залишався вірним своїм принципам.

Брат належав до тих людей, які вміли говорити про свою любов і словами, і вчинками. Артур із задоволенням робив подарунки дружині, матері й мені, знаходячи нагоду потішити нас навіть без жодного свята. А до мами звертався так, що в цих словах вміщувалася вся його синівська любов: «Моя люба мамулечко», — зі щемом у голосі розповідає Вікторія.

Попри молодий вік, Артур Фринас уже мав чіткі життєві плани. Мріяв започаткувати власну справу, збудувати дім і висадити сад, щоб з роками він зростав разом із його родиною. Та час утілювати ці задуми ще не наставав. Як і тисячі українських захисників, він відклав особисті прагнення, бо спершу потрібно було вибороти право на мирне життя для своєї країни. Артур знаходив радість у простих речах: із теплом дбав про свого песика, любив риболовлю.

На 25-річчя, у червні цього року, йому подарували човен. На жаль, йому так і не вдалося жодного разу вийти на воду. Де бодай на короткі миті можна було залишити позаду фронтову тривогу, відчути ту благословенну тишу й подумки повернутися до життя, яке чекало на нього після Перемоги. Та доля розпорядилася інакше.

Артур не встиг спорудити свій будинок, плекати омріяний сад і побачити, як здійснюються його цілі. Натомість залишив по собі значно більше, ніж зумів би створити руками: світлу пам’ять, вдячність нащадків і приклад жертовності, що житиме довше за людський вік. Він назавжди залишиться серед тих, завдяки кому Україна вистояла. Слава і честь Герою.

Леся МІНІБАЄВА, село Підцир’я.

Читайте також: 

• Янгол у пікселі: 25-річний Герой з Волині не встиг одружитися із коханою, яка чекала на нього
• Попри хворобу серця став до бою з ворогом: Герой з Волині майже через 2 роки після загибелі повернувся «на щиті» на рідну Волинь
• Пішов у перший бойовий вихід і більше не повернувся: Героя з Волині майже через 2 роки після загибелі поховали на рідній Волині