Пішов у перший бойовий вихід і більше не повернувся: Героя з Волині майже через 2 роки після загибелі поховали на рідній Волині

Історія Героя розповідає газета Полісся.

Із дружиною Людмилою разом він любив ходити по гриби й ягоди. Поліський ліс знав їхню неквапливу ходу, розмови про життя, які народжуються лише між двома закоханими серцями. Здавалося, що там, під високими соснами, проблеми чи негаразди відступали хоча б на кілька годин. У ті дні, перед війною, а згодом і під час коротких фронтових відпусток вони дозволяли собі мріяти про щасливе майбутнє, про звичайне людське щастя. Уявляли, як колись бавитимуть онуків, які бігатимуть подвір’ям, а дідусь розповідатиме їм, чому такою дорогою є українська земля. Про те, що свобода не приходить сама собою, що за неї заплачено життями тих, хто любив свою країну більше, ніж власний спокій. Володимир хотів, щоб ці розмови стали для дітей не спогадом про війну, а нагадуванням про мир, який вдалося відстояти. Він вірив, що Україна буде вільною, сильною, наповненою дитячим сміхом і новими сподіваннями, а його покоління передасть нащадкам не руїни, а успішне майбутнє. Та війна не залишила їм часу здійснити ці плани. У червні 2024 року підрозділ, у якому служив Володимир, із Харківського перевели на Покровський напрямок. Він вирушив на своє перше бойове завдання і… більше не повернувся.

Для Людмили воєнна дійсність не закінчилася того дня. Вона тривала ще майже два роки, коли чоловік значився у списках зниклих безвісти. У щоденному чеканні, безперервних пошуках будь-якої звістки. Людмила Леонець жила між надією і невідомістю. Щодня прокидалася з думкою, що, можливо, сьогодні пролунає той самий дзвінок і вона почує: «Живий». Вірила, що чоловік міг опинитися в полоні, що доля ще залишила їм шанс на зустріч. Та час невблаганно стирав одну надію за іншою, і лише підтвердження ДНК поставило крапку там, де серце ще довго відмовлялося змиритися з фіналом.

— Володимир був людиною, до якої тягнулися інші, — відтворює спогади про коханого спустошена горем дружина. — Товариський, щирий, надійний, він умів підтримати словом, пожартувати і вселити віру на краще. Побратими згадують його як вірного друга, на якого можна було покластися за будь-яких обставин. А для мене та дітей він був найдорожчою людиною, щирим другом. Наша сімейна історія була сповнена тепла, взаємної поваги й простих побутових радощів. У вересні 2022 року Володимира призвали до лав 61-ї окремої механізованої бригади. Спочатку він боронив Україну на Харківському напрямку. У 2024 році підрозділ перевели на Донеччину. Відчуваючи трагічність ситуації, він пішов у свій перший бойовий вихід, і там загинув, — ніби знову проживаючи ту мить, підсумовує пані Людмила.

Та особливо болить дружині інше. Як з’ясувалося, тіло Володимира майже рік перебувало в Одеському обласному патологоанатомічному бюро. Чому про це не повідомили сім’ю раніше, вона не розуміє й досі. Каже, при ньому залишалися подарований нею жетон та особисті речі, які безпомилково вказували на його особу. Якби про знахідку повідомили своєчасно, родина могла б значно раніше провести Володимира в останню земну дорогу, а не жити ще багато місяців між болісною невідомістю та марною надією.

Підтримати Людмилу в день прощання до Грудок прибули люди з різних куточків України. Серед них були жінки, яких об’єднало одне випробування. Їхні чоловіки також вважаються зниклими безвісти. Вони добре знають, що таке жити без відповіді і засинати з болючими запитаннями. Жінки приїхали розділити її біль, бо кожна з них щодня проживає схожу долю.

Володимира поховали на рідній землі. Попри невимовний біль втрати, Людмила зізнається, що дякує Богові хоча б за те, що чоловік нарешті повернувся додому. Бо тепер є місце, куди вона може прийти, схилити голову, покласти квіти, запалити свічку. Адже для тих, хто роками живе в очікуванні звістки про зниклого безвісти, навіть ця можливість стає великою, хоч і гіркою, милістю. Слава і честь Герою!

Леся МІНІБАЄВА, село Грудки.

Читайте також:

• Загинув за два місяці до весілля: історія військового з Волині, який по кілька годин відбивав рої ворожих дронів
• Лише місяць тому відсвяткував 33-річчя: спогади про молодого Героя з Волині Миколу Максимчука
• «Ваш син – герой, він прикрив собою побратима»: спогади про воїна з Волині Віктора Вавринюка