Загинув за два місяці до весілля: історія військового з Волині, який по кілька годин відбивав рої ворожих дронів

Анатолій Кривош народився у селі Видричі. Коли йому було одинадцять років, батьківські дороги розійшлися, і разом із мамою він переїхав на її малу батьківщину — у Раків Ліс. Саме тут минули його юнацькі роки. Разом із молодшим братом Романом вони наввипередки бігали до бузацького моста й назад, пропадали біля річки, захоплювалися спортом. Висіли на перекладинах, ганяли у футбол, брали участь у різних спортивних змаганнях. Історія Героя розповідає газета Полісся.

Після закінчення школи Анатолій вивчився у Луцьку на оператора комп’ютерного набору. А потім пішов в армію. Строкову службу проходив у танкових військах – у Десні, на Рівненщині, у Володимирі-Волинському. Після «строчки» з десяток літ працював у меблевому магазині в райцентрі, їздив на сезонні заробітки по будівництвах. Одружився із сусідкою, з якою зустрічався шість років. У них народився син. Згодом сімейне життя не склалося, однак колишнє подружжя зуміло зберегти гарні стосунки. Син часто приїздив до тата й бабусі, а батько регулярно навідував його.

Вже в перші ж дні повномасштабного вторгнення Анатолій Кривош добровольцем вступив до лав ЗСУ та вирушив давати окупанту відсіч. Жорстоку реальність війни він відчув ще до потрапляння на передову. 13 березня 2022 року росія запустила 30 ракет по Яворівському війсь-ковому полігону, де якраз перебував раківлісець. Тоді загинуло понад 60 людей, ще понад 160 — отримали травми. Прилетіло й по казармі Анатолія, йому пощастило вийти неушкодженим.

Захисник увійшов до складу 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, з якою відправився на Запорізький та Херсонський напрямок, обороняв також Донеччину, зокрема Бахмут. Чи не найінтенсивніше його підрозділ рухався на Херсонщині, тож поспати могли лише зрідка. Саме там Анатолій уперше пережив масовані удари реактивної артилерії, обстріли зі «Смерчів» та «Ураганів», розриви касетних боєприпасів над головою.

Хоча за військово-обліковою спеціальністю він механік-водій середніх танків, проте насправді на передовій опинився серед гармашів (в артилерійському дивізіоні). Спершу побратими називали його просто на ім’я, бо був єдиним Анатолієм у підрозділі. Згодом за ним назавжди закріпився позивний «Талібан».

На одній ділянці фронту бійцям 128-ї бригади інколи треба було знищити по 800 дронів. Небо гуділо, як вулик. «Талібан» працював зазвичай із другом «Малюком», а саме – у розрахунку причіпної гармати-гаубиці.

— Бувало по п’ять і більше штурмів на день, іноді — майже безперервно. Часто працювали по малих штурмових групах противника на мотоциклах і багі. Траплялося, що одночасно йшло понад сорок одиниць техніки, — розповідав Анатолій торік влітку в інтерв’ю телевізійникам.Йому не раз доводилося зі стрілецької зброї збивати російські FPV-дрони, які несли боєприпаси чи запалювальні суміші. Вдавалося знешкоджувати й ударні FPV-літаки «Молнія», а окремі ворожі безпілотники примушували сідати засобами радіоелектронної боротьби та розбирали їх. При цьому, як розказував боєць, російські «Ланцети», що рухалися зі швидкістю 300 кілометрів за годину, жодного разу, на щастя, так і не упіймали його. Хоча, було якось, противник ледве не вполював нашого захисника.

— Коптер помітив мене й одразу пішов на ураження. Почув характерне дзижчання, коли він уже заходив на атаку. Врятував мене побратим Микола — кількома пострілами збив безпілотник за лічені метри від мене. Він упав просто за спиною, але, на щастя, не здетонував, — згадував захисник.

І таких тривожних, мужніх і героїчних випадків було у Анатолія Кривоша за чотири роки чимало. Але жодного разу ворог його не дістав, ні разу «Талібан» не потрапляв до госпіталю. А за відданість військовій справі був нагороджений низкою відзнак. Серед них – нагрудний знак «Ветеран війни», медаль артилеристів «Хрест ракетних військ і артилерії», медаль «Золотий тризуб» від Міноборони, яку вручають за високі показники у бойовій підготовці та зразкове виконання завдань, почесний нагрудний знак «Золотий хрест» від Головнокомандувача ЗСУ за видатні вчинки на фронті. За проявлені стійкість та героїзм на передовій був удостоєний також темно-сірого берету, який мають право носити лише кращі бійці гірсько-штурмових бригад.

— Анатолій був поміркованою, спокійною, товариською і надзвичайно педантичною людиною. Для нього все мало бути зроблене точно, сумлінно й відповідально, а кожна річ — лежати на своєму місці. Навіть на фронті побратими знали: якщо взяли лопату чи будь-який інший інструмент, то після роботи його потрібно повернути саме туди, звідки взяли. Бо у «Талібана» всюди мав бути порядок. Таким він був і в повсякденному житті — охайним, акуратним, завжди доглянутим, у чистому й випрасуваному одязі. Найбільшою гордістю Анатолія був його 17-річний син. Не менше тішився й успіхами племінника — нашого сина, який обрав військову стежку та вступив до військового ліцею.

На жаль, уже ніколи не побіжимо разом до того бузацького моста, не підемо на рибалку, не зберемося всією родиною за святковим столом… Такі прості й дорогі серцю миті назавжди залишаться лише у спогадах, — зі щемом говорять брат Роман та його дружина Анна..

У серпні 42-річний військовослужбовець мав вдруге стати на весільний рушник. Та доля розпорядилася інакше. 21 червня 2026 року життя Анатолія обірвалося внаслідок авіаційного удару керованою авіаційною бомбою поблизу населеного пункту Комишуваха на Запоріжжі.

 

А за сотні кілометрів від фронту, на Волині, у материнському серці ніби урвалися найтонші струни. Для Галини Степанівни, з якою проживав син, світ уже ніколи не буде таким, як раніше. Осиротіла хата, яку вони разом дбайливо ремонтували, осиротіло подвір’я, що чекало його кроків, осиротіла мати, яка до останнього чекала на повернення свого сина.

Іванна ГАЙДУЧИК, село Раків Ліс.

Читайте також:

• Лише місяць тому відсвяткував 33-річчя: спогади про молодого Героя з Волині Миколу Максимчука
• Командир, який не вмів ховатися за спини: історія захисника з Волині, який майже третину свого життя присвятив військовій службі
• Серце раптово зупинилося наступного дня після 45-річчя: історія підполковника Повітряних сил України з Волині