Командир, який не вмів ховатися за спини: історія захисника з Волині, який майже третину свого життя присвятив військовій службі

Спогадами про Героя поділилася газета Полісся. 

«Назвіть мені п’ятьох людей із вашого оточення, хто може мене замінити. Мовчите? То ми не будемо продовжувати цю розмову». Так завжди відповідав Богдан, коли рідні просили його залишити службу й нарешті повернутися додому. Після важкого поранення, заміни кульшового суглоба, висновку військово-лікарської комісії про непридатність до служби та отримання інвалідності він мав повне право зняти форму й почати жити для себе. Але не міг.

Майже десять років війни стали його життям. Він бачив загибель побратимів, неодноразово дивився смерті в очі, сам зазнав важких поранень, проте щоразу повертався до побратимів. Не тому, що не любив життя чи не цінував власне здоров’я. Навпаки — надто гостро відчував відповідальність за тих, хто залишався на передовій.

«Мамо, я б за них віддав своє життя». Як простий кулеметник став командиром роти

Мрія бути військовим визрівала в Богдана з дитинства, хоча через хронічні проблеми зі здоров’ям у мирний час він не служив навіть строкову службу. Але у 2016 році, коли з фронту демобілізувався його старший брат Руслан, Богдан прийняв рішення. 29 липня 2016 року він підписав свій перший контракт.

Пішов служити простим кулеметником у 42-му окремому мотопіхотному батальйоні 57 ОМПБр імені кошового отамана Костя Гордієнка. Потім були наступні контракти, перевівся до 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу. Опановував військову справу з особливою відповідальністю. Став командиром протитанкового взводу, який, до речі, під його командуванням під час звільнення Херсонщини провів блискучу операцію із захоплення ворожого вертольота.

Згодом Богдан прийняв командування ротою — це 120 людських життів, за кожне з яких він ніс особисту відповідальність. А з червня йому було присвоєно звання старшого лейтенанта. Він просувався по службі не завдяки освіті чи зв’язкам — а завдяки тому, що вмів воювати.

За роки запеклих боїв Богдан заслужив чимало почесних військових нагород та відзнак, зокрема й «Золотий хрест», але ніколи ними не хвалився і не носив напоказ. Ба більше — чимало своїх медалей командир просто роздарував підлеглим солдатам, вважаючи, що кожна нагорода — це насамперед заслуга його бійців.

«Побратими, які приходили до нас додому у відпустку, завжди дякували: “Ваш син не раз і не два врятував нам життя”», — розповідає мама Богдана Валентина Петрівна. Захисники повсякчас підкреслювали надзвичайне військове чуття її сина.

Богдан дійсно мав загострену інтуїцію, яку на фронті цінують більше за будь-яку зброю, та дуже відповідально все прораховував, перевіряючи маршрути десятки разів.

«У його підрозділі завжди були порівняно малі втрати. У перший рік повномасштабного вторгнення загинув лише один боєць», — пригадує пані Валентина.

Але війна ставала все жорстокішою. І якщо спочатку у голосі сина мати могла бодай інколи почути оптимізм, то тепер його було все менше. Він уникав розмов про те, що відбувається на передовій. Чоловік, який завжди був дотепним та любив пожартувати, здавалося, перестав навіть посміхатися.

«Цього року втрати були великими… Богдан телефонував і казав: “Мамо, я б за них віддав своє життя — вони такі молоденькі, їм тільки по 18 років», — каже мати.

«Ніхто тобі групи не дасть». Повернення на фронт із протезом

Богдан мав законне право залишити службу ще три роки тому. У липні 2023-го під час важкого артилерійського обстрілу він невдало стрибнув із бронемашини в повному екіпіруванні. Кульшовий суглоб був сильно травмований.

«У Харкові йому його замінили, встановивши протез, визнали непридатним до військової служби зі зняттям з військового обліку, — розповідає мама захисника. — До речі, коли син приїхав додому, у Камені-Каширському місцева лікарка навіть не захотіла направляти його на МСЕК — просто не ознайомилася з діагнозом і кинула: “Ніхто тобі групи не дасть”.

Я Богдана в такому емоційному стані ще ніколи не бачила. Він розвернувся і поїхав назад на службу. Уже там, на Харківщині, захищаючи Куп’янськ та Ізюм, він пройшов комісію і в серпні 2025 року отримав групу інвалідності. Але міняти посвідчення учасника бойових дій на “інваліда війни” відмовився, казав: “Нехай, мамо, це неважливо”».

Для будь-кого війна на цьому б закінчилася. Але Богдан повернувся на передову. З протезом, накульгуючи, він знову стояв на захисті України. Командував підлеглими, особисто ходив на позиції, попри травму пішки долаючи по 10–15 кілометрів. Бо вважав: «Що то за командир, який посилає людей, а сам із ними не йде?»

Потім було друге поранення — осколкові в спину, бік та живіт. Три дні їх із побратимом не могли евакуювати з позицій через щільний вогонь. Але, дакувати Богу, вивезли, підлікували — і він знову повернувся.

Зворотним боком цієї стійкості була страшна реальність, про яку Богдан ніколи не говорив матері. У нього був критично високий тиск. Одного разу, повертаючись із короткої відпустки, він просто знепритомнів на пероні в Харкові. Медики хотіли його шпиталізувати, але він відмовився, бо знав — на фронті катастрофічно не вистачає людей.

Брак людей на передовій — це хронічна рана теперішнього етапу війни, про яку Богдан знав надто добре. Він і у відпустку не ходив стільки, як належало. Не тому, що не хотів обійняти рідних. Йому просто не було ким себе замінити. На плечах таких кадрових воїнів та добровольців тримається лінія фронту, поки чимало людей у тилу вдають, що нічого не помічають.

«Мобілізація повністю не покриває потреб фронту, і це всі бачать, — з болем констатує Валентина Петрівна. — Одні поїхали за кордон, інші ховаються, треті роблять вигляд, що їх це не стосується. А воїни на передовій виснажені — і морально, і фізично, вони на межі людських можливостей. Суспільство мало б готувати їм заміну, а замість цього люди просто проживають своє життя. Мій Богдан не міг покинути своїх бійців, бо вважав це зрадою».

Зрадою він вважав і байдужість суспільства.

«Там, на фронті, усе чітко: біле — це біле, чорне — це чорне, зло і добро розділені, — А тут, у тилу, хлопці бачать неправду. Бачать церкви московського патріархату, бачать тих, хто повтікав за кордон чи ховається від мобілізації. Воїни чують фрази: “Ой, вони там уже звикли”. Як можна звикнути до постійної смерті й болю?!», — ставить риторичне питання мати.

За її словами, не розумів і Богдан, як можна звикнути до війни, коли щодня хтось гине, як можна жити так, ніби фронту не існує. Тому і не повертався без Перемоги.

«З Сергієм усе буде добре». Серце воїна зупинилося

Трагічна розв’язка підкралася не з поля бою, а через величезне родинне горе та надлюдське виснаження. 10 червня російський КАБ прилетів поряд із бліндажем, де перебував молодший син Валентини Петрівни, Сергій, який також служить в ЗСУ. Хлопця засипало землею та уламками, важко приваливши ноги. Окрім осколкових поранень, захисник також зазнав ушкодження хребта від ударної хвилі.

Дізнавшись про поранення брата, Богдан миттєво кинув усі сили на його порятунок. Зв’язувався з командирами, допомагав із вирішенням усіх питань, організовував підтримку братові. Коли Сергія доправили до госпіталю, купив йому все необхідне взамін речей, що згоріли вщент. Уночі зателефонував матері, заспокоївши її короткою фразою: «Мамо, з Сергієм усе буде добре».

Про власне самопочуття, як завжди, змовчав. Богдан виконав свій останній обов’язок брата й командира. Дорогою назад від пораненого Сергія серце Богдана «Волиняки» не витримало. Організм, підірваний роками фронтового пекла, травм та поранень, хронічно високого тиску та залізної емоційної напруги, просто зупинився 15 червня. Він згорів на цій війні, віддавши себе повністю.

Без медалей на подушечках: прощання з командиром, який роздавав свої нагороди солдатам

21 червня Богдана Пасика провели в останню земну дорогу в рідній Соснівці. Віддати шану командирові, побратиму й землякові прийшли сотні людей. Та найважчим цей день став для його рідних, для яких війна вже давно перестала бути лише новинами з екранів.

Родина Пасиків належить до тих українських сімей, які заплатили за свободу держави надзвичайно високу, непомірну ціну. Рідний брат Валентини Петрівни пройшов війну та внаслідок отриманих поранень має другу групу інвалідності. Син її старшої сестри, військовий льотчик, героїчно загинув у повітряному бою ще у квітні 2022 року, захищаючи Україну.

На фронті служить і молодший син Сергій, який лише за кілька днів до смерті Богдана отримав важкі поранення. Він приїхав на похорон прямо зі шпиталю, випросивши відпустити його бодай за довідкою про смерть брата — медичний корсет та сильні знеболювальні ледь тримали його пошкоджену спину.

Прощаючись із Богданом, родина принципово відмовилася від будь-якого пафосу, дотримуючись поглядів самого захисника. На похороні не було традиційного для офіцерських чинів несення численних нагород на подушечках — близькі знали, що скромний командир був би категорично проти демонстрації медалей. Адже за життя він завжди повторював: «Треба живих шанувати і живим допомагати».

Над труною від нестерпного горя схилилася згорьована мати Валентина Петрівна — жінка, яка виховала синів справжніми титанами. Вона й сама увесь час була їхнім потужним тилом — молилася, щодня ходила плести маскувальні сітки з «Волинськими плетунами», збирала допомогу на волонтерських кухнях, організовувала збори на техніку для захисників.

Сьогодні її серце розбите навпіл: одного сина вона віддала землі, а за іншого, покаліченого, мусить знову боротися, аби його з переломом хребта не повернули на передову всупереч очевидним обмеженням.

Поруч плакала молода дружина Богдана, котра роками виглядала чоловіка з коротких і рідкісних фронтових відпусток, а тепер залишилася з вічним, невимовним болем…

…Богдан Пасик понад усе мріяв про Перемогу, чекав, коли нарешті згорить ворожа столиця, і виборював цю свободу на передовій десять років свого життя. Його серце не витримало навантажень, але його чиста, безкомпромісна правда та врятовані життя побратимів назавжди залишаться в пам’яті народу.

Світла пам’ять Герою!

Тетяна ПРИХОДЬКО, село Соснівка.

Читайте також: 

• Серце раптово зупинилося наступного дня після 45-річчя: історія підполковника Повітряних сил України з Волині
• З сім'єю проживав на Волині: через 12 років додому повертається полеглий під Іловайськом захисник 51 ОМБР
• Переніс 24 операції та виховує шістьох дітей: історія ветерана Сергія Богданова, який відкрив сервіс у Луцьку