Історія підполковника Повітряних сил України, офіцера Юрій Халик

24 травня 2026 року раптово зупинилося серце справжнього офіцера Юрія Васильовича Халика з Волині, який присвятив своє життя служінню Україні та пройшов шлях від первинної ланки посад до заступника командира одного з військових підрозділів.

Юрій Халик народився 23 травня 1981 року в селі Троянівка. Виріс у родині педагогів. Його батько Василь Харитонович був директором школи, а мама Валентина Михайлівна – вчителькою. У родині виховували трьох синів, Юрій був наймолодшим. Ітсорію офіцера розповідає газета Нова доба.

Попри те, що серед рідних не було військових, ще з дитинства він мріяв пов’язати своє життя з армією. Після закінчення школи вступив до Харківського військового університету. Пізніше продовжив навчання в Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського.

Військову службу проходив у місті Золотоноша Черкаської області. Коли військову частину скоротили, був переведений до Шепетівки в зенітно-ракетний полк на посаду начальника командного пункту.

У 2008 році Юрій Халик одружився із маневичанкою Тетяною. Разом подружжя пройшло всі військові переїзди та випробування служби, адже дружина також працювала в ЗСУ. У сім’ї народилася донька Аліна.

Із початком російської агресії у 2014 році військовий брав участь в АТО. За словами дружини, він неодноразово перебував у зоні бойових дій, виконуючи завдання на Сході України.

У 2016 році родина переїхала до Дніпра, де Юрій Халик продовжив службу у Центрі управління та оповіщення Повітряного командування «Схід». Спочатку обіймав посаду старшого оперативного чергового, а з 2017 року став заступником командира.

Повномасштабне вторгнення росії стало для офіцера новим випробуванням. Він залишався на службі практично без вихідних, а відповідальність за роботу була надзвичайно великою.

– Служба була для нього всім. Це було його життя, – розповіла дружина Тетяна. – Чоловік повністю віддавався роботі та дуже гостро переживав усе, що відбувалося. Він був дуже відповідальним. Сумська, Донецька, Луганська, Запорізька, Полтавська, Харківська та Дніпропетровська області були в зоні їхньої відповідальності. Він їздив і з перевірками, і щоб надати допомогу, й щоб провести розслідування. Усе пропускав через себе. На службі побратими його завжди називали Людина-Енциклопедія та Людина-Статут, адже на будь-яке питання у нього була кваліфікована, професійна відповідь.

Попри складну службу, найбільшою цінністю для нього залишалася родина.

– Він казав: «Мої дівчата – це все, що в мене є». Для сім’ї він робив усе, – говорить пані Тетяна.

Навіть перебуваючи на службі, знаходив спосіб подбати про дружину та доньку.

– Він був настільки уважний. Навіть якщо перебував далеко, завжди знаходив можливість привітати, зробити приємний сюрприз, – розповідає вона.

Особливо любив рідну Волинь. За словами дружини, мріяв після завершення служби повернутися додому.

– Він казав: «Як вийду на пенсію, ми поїдемо на Волинь жити». Любив рибалити, ходити до лісу по гриби. Це було його улюблене, – згадує Тетяна.

24 травня, наступного дня після свого 45-річчя, серце офіцера зупинилося.

Жителі громади зустрічали Захисника «на щиті» навіть уночі. За словами дружини, люди ставали навколішки вздовж дороги, віддаючи останню шану Воїну.

– Я дуже вдячна всім людям. Для нього служба була життям. І те, як його провели в останню путь, – я пишаюся нашими людьми, – сказала вона.

Чин відспівування звершили у маневицькому храмі Віри, Надії, Любові та їх матері Софії. Поховали Юрія Халика з усіма військовими почестями на Алеї Слави у Маневичах.

У Захисника залишилися дружина Тетяна, донька Аліна, брати, рідні, друзі та побратими.

Світла пам’ять і вічна шана Юрію Халику.

Сергій ГУСЕНКО

Читайте також: