Не встиг одружитися й потішити маму онуками: молодий Герой повернувся на рідну Волинь через 2 роки після загибелі

Місяцями його рідні та односельці жили надією дочекатися захисника вдома живим. Та звістка про підтвердження загибелі поставила крапку у цих сподіваннях. Герой так і не встиг одружитися й потішити неньку онуками... Історію Героя розповідає газета Полісся.

Ганна Омелянівна народила вісьмох дітей, але двоє відійшли у вічність ще малюками. Сергій – уже третя її дитина, яку горе й біда забрали у неї надто рано.

Він був звичайним світлим, спокійним хлопчиною.

Навчався у школах рідної Волиці та Пнівного, потім здобув фах маляра-штукатура у Камені-Каширському. Як і більшість хлопців у селі, їздив на сезонні заробітки, допомагав рідним вести сільське господарство.

Весною 2024 року, одразу після Великодня, Сергія Фарину мобілізували до війська. Він потрапив до 33-ї окремої механізованої бригади. Пройшов спеціальне навчання у Німеччині, став гранатометником. Згодом його підрозділ відправили на Донеччину.

22 вересня 2024-го, вирушивши на бойове завдання поблизу населеного пункту Побєда Покровського району, Сергій Фарина зник безвісти. Лише нещодавно експертиза підтвердила: того осіннього дня його життя, на жаль, назавжди обірвалося на Донбасі.

— Ми росли в одному селі, товаришували. Із ним, завжди поміркованим та врівноваженим, можна була задушевно поспілкуватися, пожартувати, почути від нього слово підтримки. Згодом я одружився із сестрою Сергія, тож ще й породичалися. Його мама стала й моєю – тещею. Мене мобілізували скоріше, ніж його. У той час, коли швагро опинився на Покровському напрямку, я вже потрапив у полон. Тож під час служби ми не перетиналися й поспілкуватися про це не мали змоги. Донеччина назавжди залишиться для нашої родини місцем болю. Там я потрапив у вороже пекло, там потім загинув Сергій. Лише 6 березня цього року я повернувся з російської каторги. Після реабілітації приїхав у рідне село. А доля друга дитинства й швагра так і залишалася невідомою…, – розповідає односелець і родич полеглого воїна Василь Луцик, який особисто сповна відчув гіркоту та жах цієї війни.

Нещодавно у райцентрі з’явилася Алея Надії, де розміщують світлини тих, кого давно чекають удома з полону чи з фронту у статусі безвісти зниклих. Повернувшись до рідного краю, захисники самі заберуть звідси свої фотографії. Портрет Сергія Фарини тільки-но встигли вивісити на цій стіні, як через кілька днів, із приїздом його домовини, довелося знімати обличчя загиблого із локації. Він був першим, хто «зійшов» із Алеї Надії у Камені-Каширському – на жаль, посмертно. Уже ніколи Сергій не прийде сюди, щоб особисто зняти свій портрет і сказати: «Я повернувся. Я живий!». Тепер пам’ять про нього увічнять меморіальним банером на Алеї Героїв – навпроти, через дорогу.

Іванна ГАЙДУЧИК, село Волиця.

Читайте також:

• Бачив онука лише по відеозв’язку: Герой з Волині 20 місяців ніс службу в ЗСУ, ще 22 – їхав із передової до місця вічного спочинку
• За життя був нагороджений «Золотим хрестом»: воїну з Волині просять присвоїти звання Героя України
• «Мамо, навіть не відмовляйте мене»: 25-річний воїн із Волині загинув під час бойового завдання на Донеччині