Перший бойовий вихід захисника став для нього останнім: історія Героя з Волині
20 березня 2025 року під час бою з російськими окупантами поблизу населеного пункту Басівка на Сумщині поліг військовослужбовець Олег Романюк, житель села Черче Камінь-Каширської громади. Довгий час воїн вважався зниклим безвісти.
Минали довгі місяці, а невизначеність не давала остаточно поставити крапку в цій болючій історії. Коли батьків уже не стало, сестра Тамара Григорівна залишилася для Олега єдиною найріднішою людиною. Тож лише тепер після тривалого очікування нарешті змогла віддати братові останню шану й поховати його в рідному селі, на землі, звідки він вирушив захищати Україну. Власної родини чоловік не створив, а його життєвий шлях трагічно завершився раніше, ніж він устиг здійснити ще чимало особистих задумів. Історію полеглого воїна розповідає газета Полісся.
Коли втрачаєш найріднішу людину, навіть звичайні колись епізоди спільного життя набувають зовсім іншого значення. У цих спогадах зберігаються її голос, звички, турбота, виявлена в начебто невеликих, але таких важливих вчинках. Для Тамари Григорівни, сестри Олега Романюка, крізь роки перед очима виразно проступає така картина. Якось у далекому дитинстві старший брат вирішив самостійно організувати їй день народження, запросивши друзів, подбав про частування й власноруч приготував торт. Хотів, щоб сестра раділа, і цей день надовго запам’ятався. Тоді це було дитяче свято з сюрпризом, а тепер у ньому живе безцінне відчуття любові рідної людини, адже брат хотів приємно здивувати її і бачити щасливою. Тепер, коли його нема серед живих, ця неповторна мить відчувається значно глибше, бо з нею відкривається вся братова любов, яку в дитинстві було ще важко осягнути.
— Для мене Олег завжди був взірцем справжнього чоловіка, — говорить Тамара Григорівна. — Він вирізнявся різнобічними здібностями, особистістю, якій вистачало цікавості, кмітливості й терпіння, аби самому опанувати нове, а потім ще порадувати результатом інших. Якщо щось ламалося у господарстві, він умів легко полагодити. Здавалося, для Олега не існувало безнадійно зіпсованих речей, позаяк він міг розібрати їх до найменшої деталі, збагнути в чому проблема і швидко її усунути. Його ніхто не мусив підштовхувати чи довго вчити, адже сам хотів зрозуміти, як зробити краще, і не боявся пробувати. Мав хист до техніки й неабияку винахідливість. А головне брату подобалося, коли від його праці була користь іншим, — у цих словах і сестриська гордість, і незбагненний біль утрати.
Ще школярем Олег охоче відгукувався на прохання й завжди був готовий долучитися до діяльності, що мала спільну корисну мету. Коли у сільській школі влаштовували ярмарки, він із захопленням брався за справу, якої від хлопця, можливо, й не очікували. Самостійно випікав солодощі, причому робив це настільки вправно, що його однокласники мали неабияку перевагу перед іншими. Шарлотки, безе та інші смаколики, приготовлені його руками, розходилися на ярмарках, а клас збирав найбільше коштів для шкільних потреб.Здавалося б, кулінарія й технічне майстрування мало що об’єднує. Проте для Олега це були різні способи втілити задум у життя. Він не обмежував себе звичними заняттями й не боявся справ, яких раніше не виконував. Одного разу ця винахідливість привела до ще одного дивовижного результату. Маючи лише зношені деталі та металобрухт, Олег зібрав велосипед. Те, що для когось було непотребом, у руках майстра набувало нового призначення. У ньому поєднувалися кмітливість і прагнення розвиватися. Із відзнакою закінчив Камінь-Каширське ВПУ, здобув професію муляра. Добре знав німецьку мову, легко давав собі раду з точними науками, а згодом вивчився на бухгалтера. Та найважливішим для рідних було те, що за всіма його талантами стояла людина, яка вміла любити й турбуватися про близьких.
— Доброзичливість Олега не обмежувалася родинним колом, — відзначає найкращі риси брата пані Тамара. — Він співчував бездомним тваринам і, якщо міг, допомагав їм. Навіть військова служба не змінила цієї звички. Серед людей у формі, армійських буднів і підготовки до виконання завдань він знаходив місце для тих, хто не міг подбати про себе сам. Олег обожнював котів. Навіть у війську приручив близько десятка, постійно підгодовував. Жартома називав їх своєю армією чотирилапих. Брат ніколи не залишався байдужим до долі безпритульних. Такий вже у нього був характер.
Саме таким його запам’ятають близькі: товариським, добрим, допитливим, готовим прийти на допомогу. І коли прийшов час захищати Україну, ця готовність діяти, брати на себе відповідальність і не стояти осторонь набула особливого значення. Майже дев’ять місяців Олег проходив військову службу. Спочатку у військовій частині на Рівненщині. Служив також у Чернігівській області, а згодом, у березні 2025 року, долучився до лав 67-ї окремої механізованої бригади та вирушив захищати Сумщину. Попереду на стрільця-санітара чекала бойова робота, до якої він готувався, розуміючи, що війна не залишає місця для легковажності. Та на превеликий жаль, перший бойовий вихід захисника став для нього останнім. Боєць поліг під час виконання завдання поблизу населеного пункту Басівка Сумської області. Тепер Олег Романюк спочиває на рідній землі. А все, що він устиг зробити доброго за своє життя, назавжди залишиться у людських спогадах.
Вічна шана і слава Герою.
Леся МІНІБАЄВА, село Черче.
Читайте також:
- Через кілька тижнів мала відзначати 45-річчя, але не судилося: спогади про уродженку Волині, яка загинула під час атаки на Київ
- «Моліться за мене, бо я, мабуть, не вернуся»: історія полеглого Героя з Волині, якого майже рік вважали зниклим безвісти
- Важкі поранення, отримані в бою, виявилися сильнішими за життя: Герой з Волині воював ще з часів АТО і знову став до лав ЗСУ
