«Ваш син – герой, він прикрив собою побратима»: спогади про воїна з Волині Віктора Вавринюка

25 лютого 2026 року поблизу села Осинове Куп’янського району Харківської області Віктор загинув під час виконання бойового завдання. Зі слів побратима, який був поруч, група поверталася з позицій автомобілем, коли їх атакував ворожий безпілотник.

Перший удар прийшовся по машині. Військовим вдалося вибратися без втрат, але далі довелося рухатися пішки. Невдовзі розпочалася нова атака дронів. Кожен рятувався, як міг. Та один із безпілотників наздогнав Віктора і його товариша. У вирішальну секунду він прикрив побратима собою, прийнявши на себе смертельний удар. Ціною власного життя врятував іншого.

Віктор Вавринюк народився 26 червня 1992 року в селі Верба Оваднівської громади. Разом із ним зростав молодший брат. Після закінчення місцевої школи вступив до Оваднівського професійного ліцею, де здобув фах механіка-водія трактора. Проте своє життя пов’язав не з цивільною професією, а з військовою службою. Спочатку проходив строкову службу, згодом підписав контракт і служив у складі 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого.

Після завершення контракту повернувся до мирного життя. Працював водієм на Оваднівському хлібозаводі, займався будівництвом, їздив на заробітки за кордон, де працював на металургійному підприємстві. Праці ніколи не цурався, адже мав заповітну мрію — збудувати власний будинок і створити сім’ю з коханою дівчиною.

Особливе місце у його житті займали захоплення. Найбільше любив техніку. Старі мотоцикли, які для інших були брухтом, у його руках отримували друге життя.

«Вітя обожнював копирсатися у техніці. Особливо в старих мотоциклах, які скуповував і лагодив. У нього назбиралася ціла колекція. А ще дуже любив рибалити. Бувало, йде на цілий день із вудкою, а повертається без улову. Я казала: “І хотілося тобі день змарнувати?” Він лише усміхався: “Тобі того не зрозуміти”», — згадує мама Ірина.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Віктор одразу хотів повернутися до війська. Проте на прохання матері дочекався повістки. Вона до останнього сподівалася, що війна скоро закінчиться і синові не доведеться знову брати до рук зброю. У листопаді 2023 року повістка все ж прийшла.

Навчання на полігоні проходив у складі 14 ОМБР разом із батьком, який також став на захист України. Згодом їх розподілили до різних підрозділів.

Під час виконання бойових завдань Віктор отримав важку травму ноги та переніс дві операції. Лікарська комісія визнала його обмежено придатним до служби. У цей же час батько проходив лікування та реабілітацію після тяжкого поранення і був комісований. Після відновлення Віктор знову повернувся до війська. Навіть батьки не знали про це рішення.

Про фронтові будні він майже не розповідав. На всі запитання рідних відповідав коротко: «У мене все добре». Насправді ж за цими словами приховувалися небезпеки, втрати та важкі випробування війни. Віктор не любив скаржитися й вважав це проявом слабкості.

«Він навіть не давав себе обіймати, — говорить мама. — Інколи так хотілося по-материнськи пригорнути чи поцілувати, а він казав, що це пестощі для дітей, а він чоловік».

Того холодного лютневого ранку Ірина йшла на роботу, коли зателефонували з територіального центру комплектування. Повідомили, що мають інформацію, яку не можуть озвучити телефоном. Невдовзі до її дому принесли сповіщення про загибель сина. А 2 березня 2025 року рідні, друзі, побратими та односельці провели Віктора в останню путь. 

Залишилися нездійсненими мрії про власний дім, який хотів збудувати на місці старої батьківської хати після перемоги.

«Він відкладав на після війни. Казав: “От закінчиться вона, тоді й почну облаштовуватися”. Навіть гроші складав на нову оселю. Не судилося…» — зі сльозами говорить мама.

Для рідних Віктор Вавринюк назавжди залишиться добрим, щирим і працьовитим сином, братом та другом, людиною, яка ніколи не відмовляла у допомозі. Для побратимів — мужнім воїном, готовим пожертвувати собою заради інших. А ще — тим, хто в польових умовах умів приготувати смачну смажену картоплю та деруни, нагадуючи товаришам про дім. 

За службу Віктор Вавринюк був нагороджений медаллю «Ветеран війни» та відзнакою «Князівський хрест Героя. Назавжди в строю». Поховали захисника у рідному селі Верба. У нього залишилися батьки та молодший брат.

Особливим болем і водночас справою честі для матері захисника залишається прагнення домогтися присвоєння синові найвищої державної нагороди.

«Для мене вкрай важливо, аби Віктору присвоїли звання Героя України, — говорить Ірина Вавринюк. — Він самовіддано боронив державу протягом кількох років війни, неодноразово ризикував власним життям, загинув, рятуючи побратима. Вірю, що його подвиг гідний найвищого визнання. Тому звертаюся до всіх небайдужих підтримати петицію https://petition.president.gov.ua/petition/263952 щодо присвоєння йому цього почесного звання. Щиро дякую кожному, хто знайде хвилину, аби вшанувати пам’ять мого сина своїм підписом».

Для рідних Віктора це не лише питання нагороди. Це можливість зберегти пам’ять про людину, яка до останнього подиху залишалася вірною військовій присязі, своїм побратимам і Україні.

Жанна БІЛОЦЬКА 

Читайте також: 

• «Тієї ночі прийшов попрощатися, а наступного дня дізналася про його загибель». Спогади про полеглого прикордонника з Волині
• «Про те, що сам пішов по повістку, дізналася після загибелі». Спогади про полеглого воїна з Волині
• За тиждень до загибелі дізнався про вагітність дружини, а після смерті приніс подарунки для донечки: історія Героя з Волині Руслана Рябого