«Тієї ночі прийшов попрощатися, а наступного дня дізналася про його загибель». Спогади про полеглого прикордонника з Волині

Разом із побратимами він опинився в оточенні серед замінованих полів під безперервними ворожими обстрілами. Тоді Сергій твердо вирішив для себе: у полон не здаватися. Попри смертельну небезпеку, українським військовим вдалося вирватися з пастки та вийти. Здавалося, найстрашніше позаду. Однак смерть чекала на нього, здавалося б, на мирній території.

Водій другої секції автомобільних перевезень автомобільної служби відділення автомобільного забезпечення інженерно-технічного відділу 6-го Волинського прикордонного загону ДПСУ молодший сержант Сергій Гулюк народився 7 вересня 1982 року у Рівному. Мама працювала на льонокомбінаті, батько трудився на молокозаводі. У родині, окрім нього, зростала молодша сестра.

Після закінчення школи Сергій пішов на строкову службу, яку проходив у Державній прикордонній службі України. Демобілізувавшись, вирішив не залишати військову справу та підписав контракт. Відтоді усе своє життя присвятив охороні державного кордону, закінчивши Національну академію ДПСУ імені Богдана Хмельницького за спеціальністю молодший інспектор прикордонної служби.

«Сергій з дитинства займався спортом, на момент нашого знайомства вже був майстром спорту з самбо. Навіть у війську продовжував тренуватися й брав участь у змаганнях, — згадує дружина захисника Юлія.

— Я також займалася самбо і дзюдо. Одного разу під час змагань ми випадково перетнулися. Як потім з’ясувалося, я впала в око йому, і він став  розпитувати у друзів про мене. Згодом, коли поверталася додому з подругою,  знову зустрілися, тоді попросив мій номер телефону. На той час мобільних не було, та й домашнього телефону не мала, тож дала номер подруги.

Уже наступного дня він зателефонував і запросив мене на побачення. Згодом запропонував зустрічатися, а через сім місяців, 15 червня 2001 року, ми одружилися. Незабаром мені виповнитись вісімнадцять».

Через рік у подружжя народився старший син — Дмитро, за п’ять років — середній Максим, згодом світ побачила донечка Софія. Попри постійну зайнятість на службі, Сергій завжди прагнув якомога більше часу проводити із сім’єю. Особливу увагу приділяв синам — залучав хлопців до занять спортом, привчав до дисципліни, витривалості та здорового способу життя.

Хотів, аби вони виросли сильними, чесними й гідними людьми, не бояися труднощів і вміли підтримати інших. Для дітей Сергій був не лише батьком, а й справжнім другом та прикладом для наслідування.

У родини була особлива традиція — на Великдень та Різдво збиратися за святковим столом у батьків Юлії. До них приєднувалися батьки Сергія, і вся велика родина разом відзначала свята.

«Це були найщасливіші тринадцять років нашого життя, — каже Юлія. — Ми жили у мирі, любові та злагоді».

У 2014 році, коли російський ворог перетнув український кордон, Сергій у складі свого підрозділу вирушив на Донеччину.

«Він міг не їхати, адже мав на утриманні трьох дітей. Але сказав, що не зможе залишатися осторонь, коли інші хлопці захищають країну», — згадує дружина.

Службу ніс у районі Маринівки, поблизу кордону з росією. Виходити на зв’язок вдавалося рідко — телефони майже постійно були вимкнені, адже ворог відстежував сигнали й накривав позиції обстрілами. Через щільний вогонь військові не могли  покинути укриття.

Під час однієї з розмов Сергій сказав дружині: «Я не здамся у полон».

«Якось подзвонив і сказав, що кохає мене, та додав, аби берегла дітей, — говорить Юлія.  —  А одного разу, після перегляду у новинах сюжету про поховання військовослужбовця, обмовився, що хотів, аби, якщо загине, його теж ховали з почестями, а на могилі встановили дубовий хрест. Старшому сину Дмитру наказував, аби той допомагав мені з молодшими дітками».

Зі слів офіцера Павла Гаврилюка, котрий на той час був начальником 4 відділення, у якому служив Сергій Гулюк, у 2014 році на базі загону створювались мото-маневрені групи, бойові комендатури та застави, з метою підготовки особового складу для відправлення на російсько-українську ділянку кордону на території Донецької та Луганської областей. 

Траплялися випадки, коли деякі хлопці навідріз відмовлялися від поїздки на Схід. Натомість у Сергія була реальна причина не поїхати, оскільки військові, у яких троє й більше дітей, мають право відмовитися від відправлення у зону проведення антитерористичної операції. У нього було троє малолітніх дітей. Незважаючи на офіційні підстави, він сказав: «Якщо не поїду, підставлю когось і ця людина змушена буде зайняти моє місце». 

Наприкінці червня 2014 року моно-маневрена група Луцького прикордонного загону вирушила однією з перших в Україні до пункту пропуску «Маринівка». Прибувши до місця призначення, хлопці, яких міняли, розповіли що там тихе місце й обстріли стаються рідко. Але, в першу ж ніч, десь о третій годині, почалося пекло. Мабуть, бойовики дізналися, що приїхали військові з західних регіонів України. Відтоді щодня, приблизно в один і той же час, здійснювалися обстріли позицій. Найдовший тривав 17 годин. 

Ситуація дедалі погіршувалась, провізія закінчувалася, уламки пошкодили генератор, через що зник зв’язок із сусідніми підрозділами, окрім того, були загиблі та поранені. Росіяни пропонували коридор через росію, але ніхто не погодився, розуміли, це – пряма дорога у полон.

29 липня підрозділ став майже небоєздатним, прикордонникам дали дозвіл зніматися з позицій. Лише наступного дня змогли покинути «Маринівку» й прибули на прикордонний пост «Василівка» впс «Амвросіївка».  

Оговтавшись від постійних обстрілів, хлопці змогли прийняти душ, випрати речі, сходити в магазин та зателефонувати рідним. Залишилося лише чекати на ротацію. Тієї ночі, 31 липня 2014 року, близько третьої години ночі російські найманці й військовики з мінометів та гранатометів відкрили вогонь по місцю розташування наших захисників. Сергій Гулюк, Олександр Басак, Олег Пашутін, Юрій Філіповський та Ростислав Черноморченко загинули на місці.

«Тієї фатальної ночі крізь сон почула голос чоловіка, який кликав мене. Прокинувшись, побачила його перед собою. Він стояв і дивився на мене, - говорить Юлія.

– Годинник показував 3.20 години ночі. За мить Сергій зник. А вже наступного дня дізналась про його загибель. Ми тоді жили у військовому гуртожитку. Мене не було вдома, коли подзвонила комендантка і попросила терміново прийти, мовляв, затоплюю сусідів. Я здивувалася, бо знала, що такого бути не може. Коли переступила поріг, побачила військових. Вони запитали, чи відомо мені, де перебуває чоловік, а потім повідомили, що був обстріл. Я ще сподівалася на диво і запитала, у якій лікарні Сергій? Але почула страшні слова: “Він загинув». Потім зрозуміла, тіє ночі він приходив прощатися». 

Сергій був комунікабельним, сміливим, щирим, добрим, готовим завжди прийти на допомогу. Мав повагу серед друзів, знайомих та колег.

Після загибелі часто снився, ніби підказував, оберігав. Згодом сни стали рідшими. 

 «Якось наснився, що ми обоє йдемо, ступаючи хмарами, навколо усе біле, і дуже багато чоловків, одягнених у білий одяг, – говорить Юлія. – Сергій підходить до трибуни, і про щось говорить, а я чекаю на нього. Згодом далі йде, я прошу  побути зі мною, на що, усміхаючись, відповідає, що мені ще рано. Тієї миті відчула, що мені й справді рано, і прокинулась».

А якось, повертаючись із зони бойових дій, на могилу Сергія приїхали його бойові побратими. Вони вшанували пам’ять полеглого воїна кількома пострілами у небо — так, як це часто роблять військові, проводжаючи своїх.

«Тієї ночі Сергій прийшов мені уві сні втомлений, у військовому одязі, який був на кілька розмірів більший, — пригадує жінка. — Я запитала: “Що з тобою?” Він відповів, що йому дуже важко знову переживати воєнні події».

Наступного дня Юлія поїхала на кладовище і побачила на могилі гільзу, залишену побратимами. Каже, внутрішнє відчуття одразу підказало: їй там не місце.

«Я забрала її. І вже цієї ночі Сергій прийшов уві сні зовсім іншим — радісним і щасливим», — розповідає жінка.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Сергій Гулюк нагороджений орденом «За мужність» III ст. та відзнакою  “За участь в Антитерористичній операції” (посмертно), а також медаллю “За жертовність і любов до України” (посмертно).

Окрім того, посмертно присвоєно звання Почесного громадянина Рівного, Луцька та Волині. У Рівному на честь Сергія Гуляка названо провулок у новому мікрорайоні.

Поховали захисника 3 серпня у рідному селі Завизів Острозького району Рівненської області з усіма почестями, як він і хотів. Йому навіки 32.

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• «Про те, що сам пішов по повістку, дізналася після загибелі». Спогади про полеглого воїна з Волині
• За тиждень до загибелі дізнався про вагітність дружини, а після смерті приніс подарунки для донечки: історія Героя з Волині Руслана Рябого
• «Завдяки вашому сину багато хлопців залишились живими». Спогади про бойового медика волинської бригади