Історія Героя з Волині Геннадій Смородінов

12 вересня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Залізне Бахмутського району Донецької області Геннадій Юрійович Смородінов. Захисник повернувся до рідної Карпилівки Сошичненської громади на вічний спочинок майже через два роки після загибелі.

Історія Героя розповідає газета Полісся.

Незвичне і єдине прізвище Смородінов з’явилося у Карпилівці завдяки батькові Геннадія — Юрієві. Родом він із Чувашії, колись приїхав у поліське село до родичів. Тут і зустрів дівчину Ганну, з якою вирішив пов’язати своє життя. Так у Карпилівці з’явилася ще одна родина, а згодом народився й Геннадій. Його життя не вирізнялося яскравими звершеннями чи винятковими подіями. Воно складалося з повсякденних турбот, праці. Разом із дружиною Оленою народили і виховали двох дітей — Юлію і Тараса.

Попри хворобу серця став до бою з ворогом: Герой з Волині майже через 2 роки після загибелі повернувся «на щиті» на рідну Волинь

У доброму батьківському серці Геннадія вистачало любові не лише для своїх рідних діток. Як рідного він прийняв у своє серце сина Олени від першого шлюбу Юрія, якого всиновив. Він ніколи не ділив дітей на своїх і інших. Вони були для нього усі дорогі, свої.

Через захворювання серця чоловік мав групу інвалідності, тому не міг їздити на заробітки. Працював удома, у рідному селі, де завжди знаходилася справа для працьовитих рук.

Життя родини Смородінових на якомусь етапі склалося так, що Геннадій і Олена розлучилися. Пройшли роки.

Із плином часу приходить глибоке розуміння, наскільки цінними були звичайні дні без війни. Після втрати люди рідко згадують останню розмову достеменно слово в слово. Зате майже завжди пам’ятають фрази, яких не встигли вимовити.

— Якби можна було повернути час, я б набагато частіше казала татові, що люблю його, — зізнається Юлія, донька Геннадія Смородінова. Для неї це стало болючим усвідомленням, що залишилося після майже дворічного очікування і звістки про загибель батька.

Юлія не пригадує, щоб батько міг когось образити чи пройти повз чужу біду. Підбираючи слова, які на думку улюбленої донечки найбільше характеризували її батька, каже: «Він був дуже доброю людиною». А ще Геннадію була притаманна чеснота, яка властива далеко не кожній людині. Це його виняткова щедрість. Бувало, він поділиться з рідними, друзями найменшим, що мав.

Коли почалася повномасштабна війна, Геннадій без жодних сумнівів став на захист України. Молодший сержант проходив службу водієм-механіком у підрозділі 100-ї бригади. Та навіть опинившись далеко від дому, думками він незмінно повертався до родини. Донька згадує, що під час телефонних розмов батько майже не говорив про справи на фронті. Значно більше його цікавило, як живуть діти, що нового у батьківському домі, чи все гаразд у родичів. Він розпитував про звичайні сільські будні, ніби намагався бодай через розмову хоч на мить повернутися туди, де проходило його справжнє розмірене життя.

12 вересня 2024 року воїн не повернувся із бойового завдання. Однак його рідні дізналися про це не одразу. Майже два роки Геннадій Смородінов вважався зниклим безвісти. Цей статус став для сім’ї особливим випробуванням. Він не давав можливості поставити останню крапку, але й не дозволяв відпустити надію.

Коли ж родина отримала підтвердження загибелі, разом із болісною правдою прийшло й усвідомлення того, що більше не буде тих телефонних розмов про домашні клопоти, не пролунає звичне батькове запитання, як справи у дітей, не з’явиться нагоди сказати ще щось важливе. Саме тому сьогодні Юлія найбільше шкодує про нездійснені плани. Із гіркотою вона згадує слова, які здавалися такими простими і які завжди можна було сказати завтра, колись пізніше. І в цьому вбачає одну з найболючиших істин війни. Адже вона вчить цінувати людей тоді, коли вже неможливо повернути час назад.

Втім разом з тим нагадує всім нам, що найважливіші слова не варто берегти на потім, бо більше може не настати нагоди сказати це щире, але зпізніле «Люблю!».

Усе село зійшлося на прощання з Геннадієм Смородіновим. Захисник загинув як гідний воїн, тож і прощання з ним відбулося з усіма належними військовими почестями — почесний караул, Державний гімн, останній салют військових-колег побратиму. Тут, серед знайомих місць і звичних стежок, завершився його земний шлях. Та Герої не йдуть у небуття — вони навічно залишаються в пам’яті України.

Леся МІНІБАЄВА, село Карпилівка.

Читайте також: