«Він любив господарювати на землі, навіть біля позицій вирощував городину». Спогади про полеглого воїна з Волині

У 55 років свідомо став до лав ЗСУ, маючи проблеми з серцем 

У 2021 році, у віці 55 років, попри проблеми зі здоров’ям, Герой з Волині Павло Ковальчук свідомо став на захист України й підписав контракт із Збройними силами України. 

«На моє тридцятиріччя тато був уже на полігоні. Пояснив просто: є відчуття, що країна перебуває під загрозою, і він повинен її захистити. Хто, як не я», — згадує донька захисника Ольга.

Сержант командир відділення взводу протитанкових ракетних комплексів стрілецького батальйону 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Павло Ковальчук загинув 10 травня 2025 року внаслідок удару керованою авіабомбою по позиціях українських військових у селі Благодатівка Куп’янського району Харківської області.

Того трагічного дня разом із Павлом життя віддали ще дев’ятеро українських воїнів. Серед них — 32-річний солдат із Володимира Віталій Кузьмяк.

Павло Ковальчук народився 12 липня 1966 року у селі Володимирівка Володимирського району. Батько працював інженером газового господарства, мама — у колгоспі. Павло був молодшим сином у сім'ї. Разом із ним зростав старший брат, якого, на жаль, уже немає серед живих.

Навчався у Володимирському ліцеї №5 імені Анатолія Кореневського. Після закінчення школи вступив до Нововолинського електромеханічного коледж, де здобув фах електрика. Саме там отримав професію, якій залишався вірним упродовж багатьох років свого життя.

«Наша історія почалася у його рідному селі, куди приїхала працювати після закінчення Луцького педагогічного коледжу, — згадує дружина захисника Світлана. — Мене призначили бібліотекаркою. У бібліотеці саме тривав ремонт, і потрібна була чоловіча допомога. Павло жив по сусідству, тож звернулася до нього. Так і відбулося наше знайомство. Згодом випадкова зустріч переросла у щирі почуття. Уже за кілька місяців ми стали чоловіком і дружиною. Наш шлюб тривав майже тридцять п'ять щасливих років. За цей час виростили двох донечок — Ольгу та Вікторію, дочекалися онуків, разом пережили чимало радощів і випробувань.

Коли сьогодні подумки перегортаю сторінки нашого спільного життя, розумію: нам вдалося не лише зберегти те кохання, яке народилося на початку наших стосунків, а й примножити його. З кожним роком воно ставало глибшим, міцнішим і дорожчим. Павло був моєю опорою, людиною, на яку завжди можна було покластися, і найкращим чоловіком, про котрого тільки можна було мріяти».

Павло жив за покликом серця. Був люблячим батьком для своїх двох донечок, а у потрібний момент став справжнім батьком для племінника та племінниці, яких виховував із такою ж любов’ю, турботою та відданістю. Він не ділив дітей на своїх і чужих — усім дарував однакове тепло, увагу та батьківську  любов. Його доброта, щедрість душі та безмежна відданість родині назавжди залишаться світлим спогадом для тих, кому пощастило називати його татом.

Любив господарювати на землі та мрія про власну ферму

У 1996 році Павло Ковальчук пов'язав своє життя з військовою службою, вступивши до лав Збройних сил України. У складі українського миротворчого контингенту виконував завдання в Югославії. Повернувшись додому, знову поринув у мирне життя, працюючи здебільшого за фахом електрика.

«Павло ніколи не боявся роботи, — розповідає дружина Світлана. — Для нього головним було, щоб сім'я ні в чому не мала потреби. Він брався за будь-яку справу, не ділив роботу  на престижну чи непрестижну. Навіть їздив до Польщі на сезонні роботи — збирав полуницю».

За роки трудового життя чоловік працював у Володимирській філії «Волиньобленерго», на станції переливання крові, цукровому заводі, пробував власні сили у підприємництві. Останнім місцем роботи перед поверненням до війська стала птахофабрика. Де б не працював, його цінували за відповідальність, сумлінність і працьовитість. Був із тих людей, які не проходять повз чужу біду, завжди готові підставити плече й допомогти без зайвих слів. Саме таким — щирим, надійним і відданим своїй справі — його пам'ятають рідні, друзі та колеги.  

На сімейні свята й релігійні празники у домі завжди збиралася велика родина. Павло любив, коли за столом було людно, коли лунали розмови, сміх і дитячі голоси. Він був гостинним господарем і щиро радів кожній зустрічі з рідними.

Усе, що робив, робив заради своєї сім’ї. Працював, дбав про дім і господарство, щоб рідні ні в чому не мали потреби. Часто повторював: «Хочу, щоб у моїх дітей було все». 

Найбільшою пристрастю Павла була земля. Справжнє задоволення знаходив у праці біля дому. Умів радіти кожному паростку та щиро мріяв про власне господарство. Саме робота на землі давала йому відчуття спокою, затишку й особливої радості. 

«Біля нашого будинку завжди були доглянуті грядки, є виноград і фруктові дерева, — згадує дружина. — Павло любив працювати на землі. Дбайливо доглядав кожну рослину, радів урожаю і мріяв колись створити невелику ферму, де розводив би кролів та іншу домашню живність.

Навіть на війні ця любов до землі не полишала його. На маленькому клаптику землі біля позицій висівав зелень, щоб хлопці могли зірвати щось свіже, що бодай трохи нагадувало про дім. Я якось запитала: "Навіщо садити, якщо вас у будь-який момент можуть перевести на інші позиції?" Він лише усміхнувся і відповів: "Якщо не ми, то хлопці з інших підрозділів матимуть свіжу зелень". Таким він був — завжди думав не лише про себе, а й про інших».

Під час відпустки дізнався, що стане вдруге дідусем

Восени 2021 року Павло Ковальчук підписав контракт із 14 ОМБР імені князя Романа Великого. Попри проблеми із серцем, про які знали і він, і його рідні, від свого рішення не відступив. Близькі просили поберегти здоров’я, не йти до війська, але Павло був переконаний: його місце — у строю. Казав, що відчуває небезпеку, яка насувається на країну.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, разом зі своїм підрозділом вирушив на фронт. Спочатку служив у ремонтному батальйоні, згодом перевівся до стрілецького.

Павло майже щодня знаходив можливість дати про себе знати. За весь час служби лише тричі приїжджав у відпустку. Одного разу Світлана несміливо запропонувала подумати про звільнення — через підірване здоров’я і вже немолодий вік. У відповідь почула слова, які назавжди закарбувалися в пам’яті:

«Не можу і не маю права. Бо там гинуть діти, які ще й сім’ї не створили. А я вже прожив життя, виростив доньок, дочекався онука. Маю за кого воювати. І як я дивитимуся в очі хлопцям, які там залишаються? Ось дослужу до 60 років — тоді й звільнюся». 

Під час однієї з відпусток Павло дізнався, що незабаром стане дідусем удруге. Найбільшою ж його радістю був онук Володя. Для хлопчика дідусь став справжнім наставником, учителем і найкращим другом. Володя всюди ходив за ним «хвостиком», уважно спостерігав за всім, що той робив, і намагався у всьому наслідувати.

Разом вони працювали на городі, поралися по господарству, проводили час за щирими розмовами. Саме дідусь прищепив онукові любов до праці, землі та відповідальності. Звістка про те, що в родині народиться ще одна дитина, дуже його потішила. Молодша донька Вікторія, яка живе в Одесі, чекала на донечку. Усміхаючись, Павло жартував, що тепер у нього буде «Соня з Одеси». На жаль, він так і не встиг побачити свою маленьку онучку.

Про загибель дізналася від побратима, а ввечері принесли сповіщення

Того дня Павло не вийшов на зв'язок. Світлана написала його побратиму — саме до нього зверталася щоразу, коли не могла додзвонитися до чоловіка. У відповідь було мовчання. Серце стискалося від тривоги, але вона до останнього намагалася не піддаватися найгіршим думкам.

Згодом побратим зателефонував. Від нього почула, що Павла більше немає. Світлана не відразу збагнула сказане. Та коли тихо промовив: «Вибач, що не вберіг», — страшна правда стала очевидною.

«Я поїхала до ТЦК, щоб дізнатися хоч якусь інформацію. Там сказали, що прізвища Павла немає у списку загиблих. Тоді в мені ожила надія, що сталася якась помилка і він живий. Але вже того ж вечора до нашого дому принесли сповіщення…»

Павло Ковальчук загинув під час виконання бойового завдання внаслідок удару керованою авіаційною бомбою. Разом із ним життя втратили ще десятеро українських захисників. Серед них був і 32-річний володимирчанин Віталій Кузьмяк. Єдиним, кому вдалося вижити, став військовослужбовець, якого під час вибуху затиснуло під плитами зруйнованої будівлі.

«Невдовзі ми мали відзначати 35-ту річницю спільного життя, — крізь сльози згадує Світлана. — Натомість мені довелося проводжати Павла в останню дорогу».

У день прощання Володимир схилив голови перед двома своїми захисниками — Павлом Ковальчуком і Віталієм Кузьмяком. Обох воїнів поховали на Федорівському кладовищі.

«Павло ніколи не прагнув бути героєм, тим більше — такою ціною, — каже дружина. — Я ж хочу, щоб і після смерті ми були поруч. Саме тому попросила поховати його в іншому секторі, де згодом буде місце і для мене».

У пам’яті рідних і близьких Павло залишиться людиною великого серця — турботливим чоловіком, люблячим батьком і дідусем, господарем, який знаходив радість у праці на землі, умів підтримати, подбати про інших і жив так, щоб не зрадити ні своїй совісті, ні своїй Батьківщині.

За роки військової служби Павло Ковальчук був відзначений нагородами за участь у миротворчій місії та відзнаками 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Ці нагороди стали визнанням його сумлінної служби, відданості військовому обов’язку та Україні.

У захисника залишились мама, дружина, доньки, онуки та велика любляча родина, яка й надалі берегтиме світлу пам’ять про нього, доброту, турботу і безмежну любов.

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також:

• З сім'єю проживав на Волині: через 12 років додому повертається полеглий під Іловайськом захисник 51 ОМБР
• Лише місяць тому відсвяткував 33-річчя: спогади про молодого Героя з Волині Миколу Максимчука
• Присвятив життя служінню Батьківщині: спогади про мужнього сина Волині – Ігоря Генсіровського, який роками відстоював свободу та вільний вибір України