Сінокос по-волинськи: з дідівською косою, обідом у затінку та спогадами про поліські болота

Суспільному розповіли, як сучасна спека змінює графік роботи та як колись їхні предки на спеціальних ношах вручну рятували сіно з поліських боліт.

Від діда до батька: як готують косу до роботи

Перед початком косовиці чоловік обов’язково клепає косу. Для цього використовує молоток і спеціальну металеву «бабку», закріплену в дерев’яній колодці. Таким способом, зі слів господаря, лезо коси роблять гострішим.

«Косу клепали ще діди, прадіди, батьки. Молоточком витягують полотно і вона довше служить. Цього ще вчив колись дід. Але й батько показував, як клепається коса», — розповідає господар Анатолій Василюк.

Колись у родині Василюків ручна коса була єдиним інструментом для заготівлі сіна. На невеликих площах господар Анатолій і досі косить нею, на більших ділянках використовує трактор або косарку.

Цього року на врожай трави, розповів волинянин, вплинула погода.

«Суха в нас цього року весна. Трави, як такої, не наросло. Косимо для худоби, худобу треба годувати. Зима не питає, де ти літом був», — каже чоловік.

Косити сіно господар старається рано-вранці або ввечері, коли немає спеки. Після цього траву залишає сохнути на сонці.

На сінокіс — усією родиною

Коли приходить час збирати сіно, на допомогу з'їжджається вся родина, розповідає господиня Галина Василюк. Для сінокосу спеціально збирає кошик з продуктами.

«Сіно робиться швидко, не дуже там довго, але діткам треба буде в затінку сидіти і щось перекусити, — каже жінка. — Завжди беремо хліб, водичку».

Коли сіно висихає, його починають згрібати у валки. Кожен знає свою ділянку роботи. За словами волинянки, працювати потрібно швидко, адже погода може змінитися будь-якої миті.

«Був дощ, боялися, що буде мокре, але добре, що сухеньке. Зараз можемо побачити погоду у телефоні, а раніше люди поспішали згрібати швидко, поки не насунула хмара», — розповідає Галина Василюк.

Жінка каже: робота з сіном клопітка, але худоба матиме що їсти взимку.

Як колись вивозили сіно з боліт

Мати господині Надія Лукашик пам’ятає, як ходила на сінокіс ще дитиною разом зі своїми батьками. Пригадує: тоді до роботи долучалися всі — від наймолодших до найстарших.

«Як кажуть, літом ногою, а зимою губою. Що літом припасешся, що заготовиш, те будеш мати зимою», — говорить Надія Лукашик.

Раніше заготівля сіна, з слів жінки, була ще складнішою. До поля нерідко доводилося йти кілька кілометрів пішки, несучи із собою граблі, вила та харчі на цілий день. Часто траву доводилося виносити із заболочених місць, куди не міг заїхати віз.

Для цього мешканці села Залаззя використовували спеціальні дерев’яні довгі колоди — «носили». На них складали сіно й переносили на сухіше місце. Якщо шлях був довгим, копицю додатково перев’язували мотузкою, щоб не розсипалася.

«Підбиралося сіно граблями, бо вилами не можна наложити, щоб воно трималося, — каже господар Анатолій. — Старалися сіно не губити, бо все косилося вручну. Все труд».

Сіно родина Василюків гребе дерев’яними граблями, бо вони зручні і на них не чіпляється зайве.

Дорога додому з повним возом

Після кількох годин роботи сіно родина вантажить на віз. Спершу подають його знизу, потім складають і топчуть нагорі, щоб вмістилося і не згубилося дорогою.

«Вже сіно зроблене, готове, можна везти. Бувайте здорові, живіте багато, а ми їдемо до хати. І в нас, і у вас хай буде гаразд», — каже Надія Лукашик.

Читайте також:

• Волиняни вже активно збирають врожай домашньої картоплі
• «На дрова треба відкладати три пенсії»: як живуть люди у селі на Волині
• Лиси й олені підходять до хат: як живуть і господарюють на хуторі, де мешкає семеро волинян