«Слід замінювати тих, хто на війні понад 20 місяців»: лучанин із 2014 року захищає Україну
Лучанин Андрій Отченаш на псевдо Отче служить із 2014 року. Нині він є командиром екіпажу БпЛА «Кара небесна». 24 лютого 2022 року застало хлопця в Камбоджі, але він, не вагаючись, повернувся захищати рідну землю. Військового обурює, що люди дивляться сумнівних блогерів із непевним контентом. Натомість він сам хоче доносити до авдиторії свої думки та погляди.
Нещодавно на YouTube-каналі «КАРА» він відверто розповів про військову службу, ставлення до закону про мобілізацію, російськомовне населення, гулянки чоловіків у тилу та втечу військовозобов’язаних від війни, передають Волинські новини.
Як розпочалася твоя військова кар’єра?
У 2014 року була окупація Криму й Донбасу. Мені було образливо: «Якого х*ра якийсь лошара забирає в мене мою територію». Це якщо по-простому. У листопаді 2014 року я пішов воювати. Однозначно – це були націоналістичні мотиви. Завдяки ідеології, яку я сповідую все своє життя, пішов у добровольчий батальйон «ОУН». З 2016 року пішов у регулярну армію в склад 4-ї бригади оперативного призначення «Рубіж». До сьогодні служу в цій бригаді, хоча була перерва в три роки, коли я катався по світу, подорожував. І якби не ця й*бана русня, я би далі чілився за кордоном.
Як зустрів 24 лютого?
Я прокинувся в Камбоджі, це Південно-Східна Азія. Надзвичайно кльова й тепла країна. Узяв телефон, гортаю Telegram, тут бам-бім – у Києві ракета, у Львові ракета, у Луцьку ракета, у Харкові. Стало очевидно, що почалася повномасштабна війна. У той момент вирішив їхати захищати свою країну, тому що я ж не лох (сміється).
Як ти ставишся до людей, які виправдовують небажання говорити українською мовою, бо на фронті теж є російська?
Тут відповідь дуже проста. Іди воюй і розмовляй на фронті мовою, якою хочеш говорити. А розмовляти мовою окупанта, як на мене, – це куколдизм (куколд – вид збочення, коли чоловіку подобається спостерігати, як з його жінкою займаються сексом представники іншої раси).
Спробую пояснити, чому це мовний куколдизм. Твою країну ґвалтують уже протягом трьох століть. Останні два роки твою країну ґвалтують уже під час того, як ти існуєш у цій країні, розвиваєшся в ній. А ти далі продовжуєш розмовляти мовою окупанта, який ґвалтує твою країну. Як на мене, це дуже зашкварно, не можу зрозуміти, чому деякі українці досі розмовляють мовою окупанта.
Як військові виживають зимою за мінусової температури, з огляду на те, що не можна розводити багаття?
Є десятки варіантів, як зігрітися. По-перше, є дуже гарна термобілизна. Мені видали зелену, вона хорошої якості, досі нею користуюся. Є варіант на кшталт окопних свічок, на які ставлять трубу, а тому немає ні вогню, ні диму. Нею можна обігріти невеликий окопчик, хоча це не найкращий варіант.
Ми, наприклад, використовуємо зараз дизельні обігрівачі. По факту вони такі, як у машинах, але портативні. Туди заливаєш дизель і в бліндажі тепло. Доходить до того, що в нас у бліндажі зимою температура вище 12 градусів.
Минулого року ми більше мерзли. Та що довше триває війна, то прикольніші системи обігріву люди вигадують. Це дуже рятує ситуацію.
Що гірше в окопі: спека +40°, дощ чи мороз −20°?
Злива. Однозначно найгірше, що може бути, – це злива. Це відразу багнюки по коліна. Це точно все брудне – зброя, боєкомплект. Ти сам брудний і мокрий, не можеш висохнути. Це максимально мерзенне, що може бути.
Спека – взагалі кайф. Навіть якщо +40°, умовно кажучи, то це тобі не приносить ніяких проблем. А болото – найгірше, що може бути на війні. Ти нікуди не дінешся від цього. Коли починається злива й затікає бліндаж, це деморалізує і псує настрій.
Особиста гігієна, вбиральня в окопах – як це організувати?
Найкраща гігієна, яка є на фронті, – це вологі серветки. Рекомендую взяти із собою пачечку вологих серветок, тому що це й ручки помити, і зад помити, помитися самому, таким чином закриваючи всі свої гігієнічні потреби.
Також зараз придумали такі упаковочки, куди заливаєш невелику кількість води і трясеш (йдеться про сухий одноразовий душ для військових). Вона піниться, а ти нею миєшся, як у звичайному душі. Чудова річ.
Щодо туалету, то все залежить від ситуації. Якщо тримаєш оборону і знаєш, що довго будеш на позиції, то можна невеликий туалет викопати. Якщо безпосередньо на якихось активних діях, то ходим туди, де випаде нагода.
Як тобі новий закон про мобілізацію?
Над ним потрібно попрацювати однозначно, там є моменти, які варто доробити. Але загалом погоджуюся, що 500 тисяч людей потрібно мобілізовувати. Треба й більше, адже слід замінювати тих, хто на війні понад 20 місяців. І потрібно ж готувати якісь резерви.
Треба відбивати території, тому що, будемо відверті, росіян у кілька разів більше, і, відповідно, єдиний варіант, як нам тримати цю оборону, – це збільшити кількість військовослужбовців.
І ще мене кумарять оці юристи, які кажуть: «Цей закон порушує права людини». Ідіть у ср*ку з вашими правами людини. Коли прийдуть сюди росіяни, вони не будуть думати про ваші права. Вони вас мобілізують, дадуть пляшку, на яку вам доведеться сісти, і пошлють на Польщу, грубо кажучи. Тому, якщо ви не хочете бути в росії, у якій усім реально байдуже на ваші права, то мобілізовуйтеся і бороніть свій край. Тут стоїть питання, чи ти хочеш бути частиною руского міра, чи продовжити жити у вільному цивілізованому світі й мати таке ж майбутнє для своїх дітей.
Усі права людей під час воєнного стану обмежуються, тому що ми працюємо і воюємо на перспективу.
Що найбільше бісить: тупі накази чи тюбіки в клубах?
Друге. На тупі накази можна по-іншому глянути, по-іншому зробити, але так, щоб завдання було виконано згідно з наказом, який тобі дали. А от тупі тюбіки – це напряг. Особливо такі, які кажуть: «Я не народжений для війни». Серйозно, чуваки? ХХІ століття, найбільший конфлікт за останніх сто років, і ви не хочете боронити свій край, тому що ви сц*кливі рагулі? Для мене це сором.
Особливо зашкварююся від людей, які тікають через річку Тису, через кордони тощо. А коли вони гинуть при цьому, то це просто тема, щоби посміятися в бліндажі. Уявіть собі: чувак вмирає, тікаючи від війни. Не бійтеся, до всього можна звикнути. Потрібно розуміти, що в армії є чимало професій, які ви можете освоїти. Перші місяці буде важко, а далі, як і в будь-якій ситуації, ти стабілізуєш свій морально-психологічний стан і просто ріжеш русню.
Чи бували моменти, що не хотілося додому? Якщо так, то чому?
Це якраз на продовження попереднього питання. Коли ти йдеш по місту й бачиш величезну кількість людей, яким, на твоє відчуття та бачення, абсолютно байдуже на війну, то воно починає нервувати. А коли бачиш величезну кількість мобілізаційного резерву навколо, то це ще більше нервує.
Я був у Києві на Бесарабці. У суботу-неділю там купа тюбіків із кальянами. Дивишся на них і тобі стає якось нудотно. Ще більше кумарять історії людей в соцмережах, які багато розважаються і в них усе кльово. Сотню разів казав, що потрібно мати якусь інформаційну повагу. Хлопцям у бліндажах не особливо хочеться бачити, яке в тебе ах*ренне життя. Живи далі, продовжуй донатити, але не обов’язково все викладати. Ніхто не помре, якщо ти не покажеш свою класну історія, як ти проводиш час. Ми, військові, коли повертаємося на вихідні, так само проводимо час, але не постимо це.
Чи є представники ЛГБТ на фронті?
З 2014 по 2023 рік я не бачив жодного представника ЛГБТ на війні. Вони, як святий дух – начебто воюють, але ніхто їх не бачив.
Чи користуються військові послугами психолога чи психотерапевта?
Усі люди різні. Військові не завжди знають, як правильно висловити емоції. Тому з багатьма питаннями вони бояться звернутися до психотерапевта. І є достатньо великий відсоток консервативних військових, які не йдуть. Але дуже потрібно ходити. Вважаю, що після війни за кожним військовим повинен бути закріплений психотерапевт, тому що в більшості буде посттравматичний синдром.
Буде й багато інших проблем, тому що людям, які отримували раніше 10 тисяч гривень, а зараз на фронті отримують 100 тисяч, після війни потрібно буде якось реабілітуватися. А вони вже й нічого не пам’ятають. Потрібно працювати над своїми проблемами. І ходити до психотерапевта – це нормально.
Яким ти бачиш своє життя після перемоги? Чи готовий йти на терапію після пережитого?
Не знаю насправді. У мене є якісь плани, але вони не достатньо чіткі. Щодо психотерапії, то так. Готовий проходити, особливо якщо держава за це заплатить (сміється). Якщо воно допоможе мені віднайти себе після війни, то взагалі чудово.
Читайте також:
- Був відсутній на службі годину: як покарали військовослужбовця
- «Після перемоги хочу лишитися у ЗСУ»: троє тероборонівців з Волині розповіли про специфіку роботи розвідників
- Очі сяяли щастям: захисник приїхав з фронту, щоб подякувати школярці Луцького ліцею за зворушливого листа