68 років вчителювання на двох: історія мами і доньки з Волині

7 жовтня вчительці математики і фізики Вірі Іллівні Середюк виповниться 89 років. Зараз бабуся уже не має доброго здоров’я, але вона, єдина у Щедрогорі з немісцевих колишніх вчителів, зі сльозами на очах згадує ті часи, коли вперше приїхала у поліську глибинку. І залишилася тут на все життя. Історію вчительок пише газета Ратнівщина.

Віра Іллівна – мама знаної на Ратнівщині вчительки Тетяни Адамівни Дуди. За плечима у доньки, вчителя історії Забродівського, а нині і Видраницького ліцею, 48 років педагогічного стажу. З далекого 1957 року Віра Більченко (Середюк) почала працювати на Ратнівщині, а з 1978 року Тетяна Дуда продовжила справу матері, започаткувавши учительську династію. Разом 68 років вчителювання! 

СУДИЛОСЯ ВИЖИТИ ПІД ЧАС КОРЮКІВСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ

Віра Більченко народилася 7 жовтня 1936 року у селищі Корюківка Чернігівської області у сім’ї службовців. Батько Ілля Семенович був директором маслозаводу, а мати Олена Улянівна працювала там же майстром. Одразу після наступу Німеччини на СРСР Іллю Більченка забрали в армію. На жаль, з війни він так і не повернувся. Загинув наприкінці 1941 року під час оборони Москви. А молода дружина з п’ятирічною донькою на руках залишилася вдовою в окупованому селищі.

Наступна біда в оселю Олени Більченко прийшла у 1943 році. 2 березня 1943 року німецько-угорські карателі спалили заживо Корюківку. Це був історичний аналог Кортеліської трагедії, тільки у ще більших масштабах. У лютому 1943 р. радянське партизанське з’єднання під командуванням Олексія Федорова повернулося з Брянщини в Росії і розташувалося у корюківських лісах на Кам’янському хуторі. У ніч на 27 лютого 1943 р. партизани з’єднання Федорова розгромили німецько-угорський окупаційний гарнізон Корюківки і завдали ворогові неабиякої шкоди. Відповідь була швидкою і жорстокою. 1 березня Корюківку оточив каральний загін. Всіх мешканців групами по 50-100 чоловік під приводом перевірки документів зганяли у будинки і розстрілювали. Загалом 6 700 мирних жителів. А потім селище дотла спалили. Олені з донькою дивом вдалося врятуватися.Увечері 1 березня до неї у двері постукав сусід, який працював поліцаєм:

- Олено, забирай дитину і втікайте!

- Як же я втечу?! Корюківка уже оточена, - відповіла вона збентежено.

- Я вас проведу до Сахутівки, а далі вже добирайся сама до Домашлина.

- Я хочу в Ольшани. Там в мене є родичі, - але швидко зорієнтувалася, що часу на роздуми нема, і погодилася. – Хай і до Домашлина, аби Вірочка жива лишилася!

Пізно ввечері підводою сусід-поліцай провіз Олену з маленькою Вірою через охорону і повернувся, а вони пішки крадькома усю ніч ішли в Домашлин. Там жила хрещена мама Віри. Вона й прихистила. 2 березня 1943 року Віра Іллівна згадує з болем. Каже, що спалахи кривавого вогню, в якому горіли жителі Корюківки, здіймалося високо в небо, а сморід спалених тіл і будинків забивав подих, хоч вони були вже за 7 кілометрів від рідного селища.

Час минав. Олена не хотіла сидіти на шиї в людей, які їх прихистили. Вирила землянку. У ній трохи жили. Пішла в нічну зміну пасти коней. З лісниками домовилася про розрахунок лісом – виписували по одній сосні за одну зміну, але, коли виходило, давали деревини більше. Так помалу збудувала хатину, в якій була одна кімната і сіни. Жили-бідували, але уже мали хоча б власний дах над головами.

НА ПАРАХ ВТРАЧАЛА СВІДОМІСТЬ ВІД ГОЛОДУ

Віра ходила в Домашлинську школу. Пригадує, що в 6 класі взувала чоботи покійного батька. Мати через місяць після Корюківської трагедії, коли увага карателів до селища зменшилася, пробралася у своє колишнє помешкання і забрала речі, які вціліли. Серед них ті батькові чоботи. Коли Віра закінчила школу, матері прийшов лист від сестри Віти, яка на той час уже вчителювала у Хотешовому. У листі вона написала, що у Луцькому педінституті недобір. Якщо Віра хоче поступати, хай пробує. Дівчина вхопилася за цю пропозицію і вже через кілька днів була у Луцьку. Так, у 1953 році Віра Більченко стала студенткою фізико-математичного факультету. Точні науки дуже любила в школі. Натомість терпіти не могла історію. А життя так розпорядилося, що єдина її донька Тетяна у майбутньому стала чудовим вчителем історії.

Студентські роки були далеко не такими, як зараз. За сотні кілометрів від дому, вона не могла поїхати до мами і привезти собі харчів. Кілька разів Олена Улянівна висилала доньці якісь домашні продукти, але поки вони доходили до неї, були уже зіпсовані. Рятувала від голоду тітка Віта. Віра приїжджала до неї у Хотешів, їла, пила, а тітка ще й із собою якогось рубля давала. З вдячністю Віра Іллівна згадує своїх подруг по кімнаті в гуртожитку. Вони її постійно підкормлювали.

- Але ж я не могла завжди з ними їсти, - пригадує сивочола бабуся. – Вони їдять, бо їм передали, а я вийду в коридор, нап’юся води, і їсти тоді не хочеться. А прийду на пари, в когось пиріжок запахне чи будь-що їстівне, і мені погано стає.

Не раз і не два дівчина втрачала свідомість із голоду. Але на життя не нарікала.

ХОТІЛА БЛИЖЧЕ ДО ХОТЕШОВА – ОПИНИЛАСЬ У ЗАПРИП’ЯТІ

Червень 1957 року був визначальним для майбутньої вчительки. На розподіленні її запитали, куди б вона хотіла. Як-не-як – донька загиблого, сирота. За добру вдачу і старанність її поважали. Хотіли догодити. Волинь у неї асоціювалася з Луцьком і тіткою Вітою. От і попросила: «Мені куди-небудь, аби ближче до Хотешова!» Пропонували Видраницю, Замшани над Брестською трасою, а вона гнула своєї – аби ближче до Хотешова.

- Ну, то їдь у Заприпіття. Там є восьмирічна школа, буде тобі ближче до Хотешова, - постановили члени комісії.

Рада, що буде ближче до тітки, Віра на крилах летіла у місце свого призначення, але й уявлення не мала, що це далеко не великий населений пункт, а звичайне поліське село, де люди жили бідно і ще носили постоли. Довга дорога підводами, пішки і нарешті прибула. Каже:

- Я як побачила, де очутилася, серце потерпло. Але люди були хорошими. Швидко до всіх звикла, полюбила це село і його людей.За спогадами Віри Іллівни, школа у Заприп’яті тоді була досить велика. У класах налічувалося по 12-15 учнів. Вона викладала математику і фізику. На той момент із відомих на Ратнівщині постатей там уже працювали вчителем фізкультури Володимир Олексійович Сичук (колишній головний лікар Ратнівської ЦРЛ), вчителем зарубіжної літератури Микола Пилипович Савчук.

«ЇЖ, ДОХНА!», І ЦУКЕРКИ З ПЕРШОЇ ЗАРПЛАТИ

Жила Віра Іллівна на квартирі у дуже порядних людей Ананія і Парасковії Бущуків (нині їхня внучка Руслана Денисюк є власницею друкарні в Ратному). Вони бачили, що дівчина вимордувана роботою і недоїданням. Намагалися догодити, як тільки могли. Віра Іллівна посміхається і розповідає комічну історію, як звикала до місцевого діалекту і традицій:

- Тітка Парасочка будила мене на уроки. Гарячий сніданок вже стояв завжди на столі. Якось я прийшла зі школи, дядько й тітка були обоє в хаті. Тітка накрила на стіл і просила поїсти. Я була така втомлена, що і їсти не хотілося. А дядько сказав: «Їж, дохна, бо ти така худа – аж світишся!» У мене мову відняло. Я ж до них гарно! Чого вони зі мною так? Побігла у свою кімнату і попоплакала. Потім Парасочка прийшла і стала питати, чого я плачу. Я й кажу: «Бо Ваш чоловік сказав, щоб я здохла!» Тітка розсміялася: «Дитино, то він тебе так по-доброму дочкою називав! У нас слово «дохна» означає «дочка». Тоді-то мені й дійшло, що мене ніхто не ображав.

Віра неабияк раділа першій зарплаті. Побігла в магазин і купила цукерок.

– Мені все життя хотілося цукерок, - каже бабуся. – Мати не купляла. Не було за що. Ми й так бідували. Не до цукерок було! Смак тих перших своїх зароблених цукерок я пам’ятаю досі!

В ОДНІЙ ХАТІ БУЛО ДВА ДИРЕКТОРИ

Там, у Заприп’яті, у грудні 1957 року, Віра Іллівна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Адамом Степановичем Середюком. На сім років старший, сирота з Окачевого, він запав у серце дівчини. Довго не зустрічалися. 23 лютого 1958 року одружилися.

Адам працював у колгоспі зоотехніком (закінчив спочатку Рожищенське училище, потім – Львівський ветеринарний інститут). За його місцем роботи перебралися у Щедрогір. Віра Іллівна влаштувалася у школу фізиком. 27 липня 1959 року у подружжя народилася єдина донечка Тетяна. Жили у чужих людей на квартирах. Батьківська хата Адама Степановича відійшла братові від першого шлюбу, тож вони винаймали собі житло. Донька Середюків Тетяна Адамівна з повагою розповідає про сім’ю Трохима і Феврони Середюків. Каже, що їхня незаміжня дочка Федося, 1922 року народження, була для неї, як рідна тітка. Гляділа її маленькою, наглядала за нею, коли постаршала. Батьки працювали, а Федося Тетяні казки розказувала, по-польськи пісеньки співала (гарно закінчила 3 класи польської школи). Уже згодом молодим спеціалістам виділили будівельні матеріали і Середюки над річкою збудували власний будинок. Адам Степанович став директором радгоспу «Річицький», а Віра Іллівна – директором школи у Щедрогорі. Вони обоє пропадали на роботі, а Тетяна весь свій вільний час проводила з дорогою серцю Федосею.Віра Середюк дуже любила своїх учнів. Щоб навчання було більш цікавим, закупила у кабінет все необхідне обладнання для дослідів. Гроші просила в чоловіка «колгоспні», але кабінет фізики у неї був найкращий у тодішньому районі. Кілька років була завучем. П’ять років (до 1971 року) – директором. Працювати було непросто. А ще особливість Середюків – два директори в одній хаті (до речі, Адам Середюк був удостоєний високої нагороди «Знак Пошани» за нечуваний раніше урожай кукурудзи). Було так, що в один день Адама Степановича викликали терміново в Ратне, а Вірі Іллівні треба було на свою нараду в райвно. Він чекати не міг, бо такі були часи. То чоловік попереду поїхав машиною, а вона трохи згодом трактором до Ратного добиралася, бо пропустити не можна було.

Діти обожнювали уроки Віри Іллівни. Пригадує випадок, що якось сильно захворіла і потрапила в Ратнівську лікарню. Приміщення тоді ще було старе, одноповерхове.

- Глянула у вікно, а там мій клас, мої діти (була класним керівником). Мене виглядають. Я розплакалася. А вони почали витягати гостинці: молоко, сало, яйця, - що батьки поклали.

Сумує Віра Іллівна за своїм учнем Володимиром Миколайовичем Середюком. У них була взаємна повага. Він став лікарем-хірургом, працював у Нововолинській лікарні. Згодом йому присвоїли звання заслуженого лікаря України. Кожного разу, коли приїжджав у рідне село, не минав хати улюбленої вчительки. А коли не міг зайти, дзвонив до Тетяни Адамівни перепитати, як мама. З сумом Віра Середюк сприйняла звістку про його смерть. Каже, що Володя обіцяв приїхати на її похорон, а вона не змогла поїхати на його. Здоров’я не дозволило.

ГОДИНИ ФІЗИКА ВІДДАЛА ВНУЧЦІ ЛЮДЕЙ, ЯКІ КОЛИСЬ ПРИХИСТИЛИ

За роки праці Віра Середюк отримала багато нагород різного рівня. Її прізвище було занесене в «Книгу пошани», має кілька міністерських грамот, ювілейних медалей. Вона – ветеран праці.

На заслужений відпочинок вийшла у 1987 році. І тут теж ми дізналися цікавий факт. Вчителем фізики на місце Віри Іллівни прийшла її учениця, внучка Ананія та Парасковії Бущуків, у яких колись жила на квартирі у Заприп’яті. Знаючи, що дівчині буде потрібна робота за фахом у Щедрогорі, пообіцяла Світлані:

- Я почекаю, поки ти довчишся, і одразу на пенсію піду. А ти працюй на моєму місці. Хай тобі тут все ладиться!

ДОНЬКА ФІЗИЧКИ І ЗООТЕХНІКА СТАЛА ВЧИТЕЛЕМ ІСТОРІЇ

З легкої материнської руки простелилася і вчительська доля доньки, вчителя-методиста Тетяни Дуди. Дочка фізика-математика і зоотехніка, вона змалечку зовсім не любила точних і природничих наук. Ще в середніх класах вчитель історії Сава Колотюк завіз Тетяну на районну олімпіаду з історії. Вона зайняла І місце і з тих пір точно знала, що буде вчителем історії.

Батько більш за все хотів і переконував, щоб донька ішла вчитися на лікаря. Тож, коли закінчила школу і поїхала з мамою подавати документи на історичний факультет, йому не казали, бо бачив у майбутньому її тільки лікарем.

Перший рік Тетяна Адамівна не поступила. Конкурс був настільки великий, що завадило дві четвірки за екзамени. Рік працювала вожатою у Річицькій школі. І вже з другого разу, у 1978 році вступила на омріяний історичний факультет. Ще через рік, у 1979 році вийшла заміж за односельчанина Анатолія Дуду, перевелася на заочну форму і пішла працювати у Щедрогірську школу секретарем, лаборантом, вихователем групи продовженого дня. Коли ж отримала диплом, дали години історії. Анатолій працював інженером у місцевому колгоспі. У Щедрогорі у молодого подружжя Дудів народилося трійко діток.

У 1985 році сім’ю спіткало невимовне горе – помер середульший син Сашко. Щоб підтримати згорьованих молодих батьків у біді, тодішній голова Забродівського колгоспу Микола Козка запропонував Анатолієві робоче місце інженера і новозбудоване житло. Не довго думаючи, Дуди погодилися на пропозицію. Так з 1986 року і донині вони мешкають у Забродах. Діти Іванна і Юрій давно виросли, пішли в доросле життя. Тішать дідуся і бабусю внуки. Кілька років тому у Заброди до доньки і зятя перебралася Віра Іллівна. Здоров’я вже не те, в теплі й добрі біля дітей зручніше.

НЕ ІСТОРІЄЮ ЄДИНОЮ. КОНКУРСИ, РОБОТИ, КРАЄЗНАВСТВО, ГОЛОКОСТ НА РАТНІВЩИНІ

За роки праці Тетяна Адамівна назбирала 48 років стажу. І всі вони безперервно пов’язані з історією. Ще з дев’яностих років вона працювала керівником гуртка Малої академії наук при школі. Її вихованці зі своїми науковими роботами постійно займали призові місця. Юні історики гідно відстоюють честь ліцею на районних, обласних олімпіадах, турнірах і конкурсах. А ще Тетяна Адамівна прискіпливо займається краєзнавством. Без перебільшення, вона була чи не в кожній хаті старожилів села, щоб дізнатися такі важливі події з історії і їх зафіксувати на папері (так з’явилася книга «Коротка історія сіл Забродівської сільської ради»).

Багато праці Тетяна Дуда доклала до вивчення історії голокосту у Забродівській громаді. Справа в тому, що в родині її чоловіка є «Праведники народів світу», тобто люди, які врятували євреїв під час їх масового винищення у роки Другої світової війни. На одному з чергових семінарів у Ратному перед педагогами виступили представники Інституту вивчення голокосту в Україні з пропозицією дослідження цієї теми. Тетяна Адамівна спочатку дізналася обставини, за яких Микита Хомович Дуда зі Щедрогора за підтримки родини, а особливо брата Івана, що був солтисом села (прадід її чоловіка Анатолія), врятував єврейську сім’ю від розстрілу. Вивчила це питання на території Забродівської сільської ради. За виділені кошти облагородила місце масового захоронення 80 євреїв у Забродах. І зараз, коли проводить урок про голокост на наших землях, веде своїх учнів тією дорогою, якою вели німці євреїв на розстріл. Дослідила місце загибелі на автозупинці в Лучичах двох хлопчиків єврейської національності. Ці дослідження побачили світ у книзі «Місця загибелі євреїв – жителів Ратнівщини в роки Другої світової війни (каталог-опис)».

Тетяна Адамівна уже кілька років на заслуженому відпочинку. Проте вона й надалі продовжує працювати у Забродівському, а цьогоріч розпочала працювати ще й у Видраницькому ліцеї. Доброго здоров’я не має, але живе історією. Вона із захопленням розповідає про задоволені очі дітей, які зрозуміли чергову тему, сміливо бере на себе відповідальність викладати історію у старших класах Видраницької школи, які складатимуть з її предмету НМТ.

ЖМЕНЬКУ РІДНОЇ ЗЕМЛІ ПРИВЕЗЛА З СОБОЮ НА РАТНІВЩИНУ ВІРА СЕРЕДЮК

Як цінну сімейну реліквію Тетяна Адамівна перекладає крихкі від давнини фото маленької мами, бабусі і загиблого дідуся з Чернігівщини. Туди вона їздила на літні канікули погостювати у баби. Туди востаннє у 2018 році возила маму, на її малу батьківщину. Тоді, усвідомлюючи, що ця поїздка на рідну землю може бути останньою, Віра Іллівна взяла у хустинку жменьку землі. Там вона осиротіла, важко працювала, але вижила в роки німецької окупації і Корюківської трагедії, щоб стати світилом фізики на Ратнівщині, увійти до когорти вчителів, які передавали свої знання післявоєнним учням, пустити гідне коріння і прорости у працелюбній доньці-вчительці.

Тож вітаємо Віру Іллівну і Тетяну Адамівну, а разом із ними усіх вчителів Ратнівщини з прийдешнім професійним святом. Хай Бог дарує міцне здоров’я і сторицею повертає за довгі роки любові, подарованої кожному школяреві.

Марія ЛЯХ

Читайте також:

• На Волині відзначили День працівника освіти: хто отримав нагороди від МОН, ОДА та облради
• «Ручна робота цінується»: вчителька з Волині вишиває для рідних і на замовлення
• «Україна зацвіте, як калина»: 88-річна вчителька з Волині присвятила життя українській мові