Проходивши лікування після поранення, зустрів своє кохання: війна забрала життя 28-річного Героя з Волині

2 жовтня після тривалого лікування від травм, отриманих при виконанні військового обов'язку, перенісши 15 операцій, не витримало серце 28-річного військовослужбовця 77 ОАеМБр ДШВ Збройних сил України Олександра Васильовича Бебеса з Ратнівської громади. У пам'яті односельців і побратимів він назавжди залишиться світлою, доброю, працьовитою, чуйною людиною.

Сашко виріс у великій родині. Змалечку батьки Тетяна Миколаївна та Василь Миколайович прищеплювали йому любов до ближнього. Він був первістком, тож для усіх наступних чотирьох дітей (Василя, Олени, Наталії та Андрія) був не просто братом, а часто нянею, товаришем і тим, хто допоможе та заступиться, навчить та підтримає, - пише газета Ратнівщина.

Проходивши лікування після поранення, зустрів своє кохання: війна забрала життя 28-річного Героя з Волині

Мама Олександра Тетяна пригадує, як на нього, чотирирічного хлопчика, залишала двомісячне немовля, і він справлявся.

- Він у мене дуже добрий був! – Побивається жінка. - Це така дитина добра була! Він був такий відповідальний! З маленького був особливим. Він настільки дітей любив, ніколи нікого не набив з молодших сестер і братів, був дуже спокійний і врівноважений.

Олександр був одним із перших вихованців недільної школи при храмі Святих 12 Апостолів с. Велимче. Завжди охоче біг на допомогу, коли про це просив священник Сергій Харковець. І ніколи не рахувався, коли, кому і скільки допоміг. Можна сказати, що він виріс при храмі.

Після закінчення Велимченської школи отримав фах маляра-штукатура у Камінь-Каширському професійно-технічному училищі. Мама розповідає, що син із юності їздив по сезонах. Він як найстарший, завжди прагнув піклуватися про молодших сестер і братів. Діти часто хворіли. Тож він допомагав матеріально. Був надійною опорою і підтримкою батькам.

Військовий шлях Олександра Бебеса розпочався 30 жовтня 2023 року. Коли він разом з товаришами перебував на заробітках в Одесі, його мобілізували. Відтоді ніс службу у лавах 77 окремої аеромобільної бригади десантно-штурмових військ ЗСУ. Невдовзі його відправили на навчання у Великобританію, потім – у Німеччину. А з лютого 2024 року Олександр Васильович виконував бойові завдання у безпосередній близькості до позицій ворога.

За період служби дуже здружився із людьми, з якими опинився на фронті. Надзвичайно поважав свого командира Антона, казав, що він – справжній керівник, бо усе «вибиває» для своїх хлопців і «горою» за них стоїть. Ця повага була взаємною. Після поранення командир постійно цікавився здоров’ям підлеглого, телефонував до нього, морально підтримував. Про службу Саша старався нічого не розповідати – не хотів завдавати стресу рідним.

Олександра Бебеса «підбили» у ніч з 18 на 19 травня під час виконання бойового завдання на Луганщині. Ворожий дрон з саморобною вибухівкою із застосуванням пластику мало не забрав його життя. Побратим кинувся його рятувати. Саша був весь у крові: отримав поранення обох ніг та плеча. Товариші по службі швидко надали першу домедичну допомогу, але його треба було доставляти кудись далі, бо відлік ішов на хвилини. Уже потім, трохи оговтавшись від пережитого, він жартома розповів сестрам, що до евакуаційної машини його вивозили будівельною тачкою. І якби, не дай, Боже, знову був «скид», то так у тій тачці і залишився б. Ще й хлопці невідомо, чи живі були б. Але все минулося добре. Олександра доправили до котроїсь із Харківських лікарень. Потім були медичні заклади у Києві, у Броварах. 15 операцій на хворій нозі. Одна загоїлася швидше, а інша, з роздробленою кісткою, зі знищеним суглобом, ніяк не хотіла зростатися.

Там, у лікарняних коридорах, поранений Олександр зустрів своє кохання. Дівчина зі столиці Леся, у якої велимченське коріння, усім серцем прикипіла до нього. Це додавало сили жити, вірити, прагнути швидше стати на ноги. Олена каже, що брат мало що розповідав і про службу, і про особисте життя. Але коли мова заходила про Лесю, він говорив про неї з особливим трепетом і теплом.

Стан здоров’я бійця покращувався і з часом він сам попросився, щоб його перевели в якийсь лікувальний заклад ближче до дому. Останніх три тижні він перебував у Ковельській лікарні. Радів, що має змогу проводити більше часу з рідними. Вони приходили, приїжджали до нього, гуляли з ним. Він навчився сам себе обслуговувати – вже міг пересісти з ліжка в інвалідний візок і з візка на ліжко. Постійно спілкувався з дорогими людьми, по можливості – з побратимами, з командиром.

День другого жовтня був такий, як зазвичай. Вранці пройшов необхідні процедури. Лікар, який робив перев’язку, казав, що все було абсолютно нормально. Потім прийшла провідати брата сестра Наталія. Вони гуляли на вулиці, спілкувалися, аж доки йому не потрібно було повертатися назад у палату. Як завжди, на позитиві, попрощався з сестрою і поїхав на візку у лікарню. Сестра Олена відтворює події і каже, що невдовзі після цього санітарка помітила, що Саші стало недобре, коли він пересідав із візка на ліжко. Вона запропонувала: «Давай, я лікаря покличу!» А він відповів: «Не треба, в мене все нормально!» І дуже швидко після цього Олександр помер. Лікарі відчайдушно боролися за його життя, проводили реанімаційні заходи, але врятувати бійця не вдалося.

- По життю він був рідкісним оптимістом і веселуном, - характеризує брата Олена Василівна. - Навіть коли йому дуже боліло, а боліло пекельно, він ніколи нікому не пожалівся. Він постійно був із великою відкритою раною в нозі, бо лікарям потрібен був доступ до кістки (після ряду аналізів у нього виявили якусь інфекцію в кістці пораненої ноги). Він жодного разу не поскаржився, не «нив».

Ось так несподівано, неочікувано для всіх відійшов до Бога світлий, добрий воїн. Шок ввів у ступор рідних, бо вони навіть припустити не могли, що таке трапиться. Всі були раді й щасливі, що він, хай покалічений, але вернувся з передової, і були впевнені, що буде жити, адже поранення в ногу загрози життю не несло. Тим більше, що сам Олександр постійно налаштовував рідних на позитив. Він настільки хотів стати на ноги і повернутися у стрій, що навіть телефонував до голови громади Анастасії Павлович із проханням допомогти йому відновитися на службі попри хворобу.

- Я стану на ноги і обов’язково вернуся назад до своїх хлопців, - цитує слова Олександра сестра, а мама додає:

- Ми розуміли, що після поранення це майже нереально. А він наполягав, що якщо не на «передок», то хоча б у прикордонники, тут, на місці, але піде служити. Він був дуже вдячний тому побратимові «Батонові», який його витягнув після поранення. Саші треба було міняти колінний суглоб, але він не хотів, бо ця операція коштувала би більше 40 тисяч доларів.

1 жовтня у Тетяни Бебес був день народження. Син із радістю вітав матір та бажав багато внуків. Мама ж у відповідь сказала, що хотіла би і його діточок няньчити. Він не розгубився і запевнив:

- Нічого, мамо, я звідси викарабкаюся і вам організую!

Олександр будував далекосяжні плани. Він хотів створити сім’ю з коханою Лесею, народити і виховати багато дітей, бо обожнював їх. Особливо горнувся до племінника Никодима. Коли говорив з сестрою Оленою по відео, завжди просив, щоб показала «малого», і тішився з нього, сам був, як мала дитина.

Тому звістка про його смерть ошелешила усіх. Напевно, свою чорну справу зробили пластмасові осколки з вибухівки, яку скинули на бійця. Кажуть, що росіяни спеціально застосовують пластик, аби його не можна було видалити з тіла військового. Можливо, якби вони були металевими, магнітами їх не пустили би до серця. А протидії пластиковим частинкам поки ще немає.

3 жовтня тіло померлого захисника зустрічали живим коридором чи не всі велимченці, а 4 жовтня у храмі, дорогу до якого він змалечку топтав, у якому ріс і формувався як людина, новопреставленого воїна Олександра відспівали священники Ратнівської округи.

«Багато болю і страждань довелося перенести Олександру Бебесу за своє недовге життя. Він прожив лише 28 років, але залишив по собі світлий спомин. Ворог його убив повільно. Але навіть смерть не в змозі здолати любов рідних і близьких йому людей. Він був, є і буде у їхніх серцях, але повинен бути і у молитвах усіх нас, бо виною усьому – жорстока війна, яка позбавила Сашка здоров’я, а потім і життя! Царство Небесне захиснику Олександру! Нехай Бог дасть сили рідним пережити невимовний біль!», - пишуть у спогадах про нашого Героя.