Удома залишилась найбільша татова радість - донечка. Спогади про волинянина Олександра Агафонова

У 15 років втратив батька

Народився Олександр у працьовитій шахтарській родині. Батько його працював у шахті, мама вже дуже багато років трудиться бухгалтером у водоканалі  шахтарського міста.

«Саша зростав дуже спокійним, чемним і безвідмовним хлопчиком. Ніколи ні з ким не задирався, не бився, хоча й завжди міг постояти за себе. В дитинстві, як і всі хлопчаки його віку, грав у футбол, дуже гарно малював та захоплювався різьбою по дереву», - згадує мама Валентина Степанівна, витираючи сльози.

Коли хлопцеві минуло 15 років, від важкої хвороби помер тато, полишивши дружині самостійно піднімати на ноги двох діток – сина й молодшу на три роки доньку Таню. Тож, залишившись єдиним чоловіком у сім’ї, Сашко після закінчення 9-го класу вступив у ВПУ, отримавши спеціальність різьбяра, чим згодом став заробляти на хліб.

Ніколи не зізнавався, де він воює

Досягнувши відповідного віку, пішов в армію. Служити йому випало в морській піхоті, - спочатку в Чорноморську, а потів в Одесі. Повернувшись з військової служби через півтора року, влаштувався працювати кріпильником лави на шахту «Бужанська», де пропрацював до   другої хвилі мобілізації 2014-го року. Коли отримав повістку, відразу ж пішов у військкомат. 

Спочатку Олександр був у складі Миколаївської 73-ї аеромобільної бригади, яка згодом була перейменована в окрему десантно–штурмову. Воював під Мар’їнкою, брав участь у боях за Слов’янськ, захищав підступи до Донецького аеропорту. Потім його перевели в 30-ту окрему механізовану бригаду імені князя Костянтина Острозького. Воював чотири місяці уже  в артдивізіоні в Миколаївській області.

«Саша ніколи не признавався, де він воює. Коли зрідка телефонував, завжди казав, що там, де він, тихо, ніхто не стріляє,  просив, аби ми не хвилювалися й не переживали. Просив також зайвий раз не телефонувати йому. Мовляв, буде можливість – сам зателефонує. Всі новини ми дізнавалися з третіх вуст через знайомих. Дізнавшись, що його бригада воює в районі ДАПу, що ми тоді пережили, словами не передати. Та, слава Богу, через рік він повернувся живий і неушкоджений. Ми тоді ще не були одружені, лише зустрічалися», -  розповідає  дружина Наталія.

«Треба, значить треба…»

Повернувшись улітку 2015–го року з війни, Олександр знову влаштувався в шахту. Він одружився з Наталею, з якою до того зустрічався чотири роки. Згодом у молодят народилася «найбільша татова радість» -  донечка Полінка, яку він просто обожнював, завжди носив її на плечах... 

«Бувало, прошу його щось зробити в квартирі, відкладав на потім, а коли Полінка захотіла розмальовку з єдинорогом, шукав по всьому місту. А ще він дуже любив свою собаку – лабрадора Берту, мати якої цілий рік була з ним в окопах у 2014-15 роках. Коли його перевели в 30-ту бригаду, собака залишилася в Миколаєві, де народила собачат. Одне з них Саша потім привіз додому. Тож на вулиці сусіди зажди бачили його з донькою на плечах і собакою. 

Ми були дуже щасливі. Ніколи я не чула від чоловіка жодного поганого слова, ніколи він не підвищував голосу. Був спокійним, розважливим в безвідмовним, чим не раз користалися друзі та знайомі. А ще дуже домашнім. Ми любили проводити час вдома, в сімейному колі. Саша був моїм другим чоловіком. Від першого у мене залишилися дві доньки – 23-річна Галя та 14-річна Аня, які для нього теж стали рідними. Думали, проживемо так ще довгі роки, але не судилося: почалася велика війна…», - розповідає Наталія.

24 лютого Олександр пішов на роботу в першу зміну, а через якусь годину повернувся і став збирати речі. На запитання дружини, сказав, що його викликають до військкомату.

«У нього вже була повістка на березень, оскільки їх час від часу викликали на військові збори або, як у нас кажуть, «у партизани». І він ніколи не відмовлявся.  Мовляв, треба, значить, треба. Та це вже була війна. Тож він сказав: «Добровольцем я, можливо,й не пішов би, але ховатися не буду. Не ховався  в 2014-му, не ховатимусь і тепер. Комусь же треба вас захищати», - згадує перший день великої війни Наталія.

«Мій син завжди був патріотом своєї країни. Багато хто у перші дні великої війни старався  або кудись виїхати або відкупитися, а Саша завжди ішов по першому дзвінку. Завжди охоче возився зі своїми двома племінниками, батько яких теж десь на фронті», - додає мама Героя.

Сон виявився віщим…

Цього разу Олександр потрапив у 14-ту ОМБр. Спочатку мобілізовані трохи більше двох тижнів перебували на полігоні у Володимирі, а потім після доукомплектування  їх  відправили нібито в Житомир.  Про те, що чоловік воював  в Миколаївський області, рідні дізналися лише після його смерті, каже дружина Олександра.

«Тієї п’ятниці, 25 березня, Саша зателефонував зранку, десь годині о восьмій. Сказав, що в нього все добре і попросив поповнити телефон. Я виконала його прохання, і ми ще хвилин п’ять поговорили, після чого він зателефонував до мами, з якою теж спілкувався декілька хвилин. Запитав, чи є щось від чоловіка Тані (той теж воює і давненько не виходив на зв’язок, через що ми всі дуже переживали). До того ж напередодні мені наснився тривожний сон, ніби в мене повипадали зуби, хоч і без крові. Прокинувшись,  цілий день відчувала на серці неспокій: сон не йшов з голови…Та після розмови з чоловіком та його сестрою, трохи заспокоїлася й пішла на роботу», - згадує Наталія той страшний для родини день. 

Те, що сталося щось лихе, вона зрозуміла сама, побачивши в торговому залі воєнкома та  чоловікову сестру Тетяну:

«У мене на якийсь час віднялися руки й ноги…Сон виявився віщим… Виявляється, що після того, як ми з чоловіком поговорили, їх обстріляли.  Дуже важко повірити, що Саші вже немає, адже я думала, що він дійсно десь на Житомирщині…», - каже вона.

Олександр Агафонов загинув поблизу селища Васильки на кордоні Миколаївської області. Похоронили Героя 28 березня 2022 року в рідному місті на кладовищі в районі 2-ї шахти. 

Вічна і світла пам’ять Герою, співчуття рідним!..

Валентина САВЧУК для ВСН

Фото з архіву родини