Сергій Боць з Волині: від перших днів війни в теробороні до командира роти ЗСУ

Ковельчанин Сергій Боць із перших днів повномасштабного вторгнення став на захист України.

Про це розповіли в Ковельській міськраді.

Каже, що 24 лютого прокинувся — і дружина повідомила страшну новину

«Я не хотів у це вірити. XXI століття на дворі. Яка війна?» — пригадує Сергій.

Спершу він не міг прийняти почуте. Але хвилиною потому набрав знайомих у Києві, Луцьку, які розповіли про бомбардування. Це — війна.Того ж дня він, адвокат за професією, обдзвонив клієнтів і пояснив ситуацію. Деякі справи вдалося закрити одразу.

«Тоді ніхто не знав, що буде завтра. Але всі поставилися з розумінням», — додає він.

Від адвоката до командира роти: історія добровольця з Волині

І вже 24 лютого разом із кумом Олександром був у військкоматі. Хотіли в бойову частину, зокрема в «Азов». Там сказали: тільки з бойовим досвідом. Шість годин у черзі дали усвідомити, що того дня вони не достояться. Тоді вибрали інший варіант — записалися в тероборону.

25 лютого Сергій почав службу у 54-му батальйоні — тому самому, який входив до складу 100-ї бригади територіальної оборони, що згодом дістане назву «Сталевої Сотки» та переросте у 100-ту окрему механізовану бригаду.

Спочатку була Волинь: фортифікації, окопи, оборонні рубежі. А далі — зовсім інша реальність: Лиман, Очеретине, дні й ночі на позиціях, втрати побратимів, постійна напруга, у якій важко навіть дихати.

Після боїв на передовій - короткий перепочинок. Сергій приїхав додому — до батьків, дружини, сина Назара.

«У дитинстві я сам місяцями не бачив тата — він був моряком. Повертався, а ми з братом його не впізнавали… Тепер так само росте Назар. Дуже швидко», — ділиться військовий.

Невдовзі — знову фронт. Довгі місяці на Торецькому напрямку. Тричі до нього приїжджала дружина Анюта. Щоразу не з порожніми руками — машини побратимам гнала чи переганяла після ремонтів на Донбас. Бо такі роботи на передовій — це завжди дорого, а часто й неможливо, тому автівки на ремонт доводилося відправляти на рідну Волинь.

«Пам’ятаю прогулянки парком у Костянтинівці… Його вже нема — росіяни зрівняли із землею. Те саме відбувається і з самим містом», — говорить Сергій.

Одного разу вибухи були так близько, що він попросив дружину більше не ризикувати.

«Хоча ці приїзди були, як мед на душу. Особливо в ті часи, коли по 6–8 місяців не було можливості навіть на день вирватися додому. Дружина у мене бойова — з нею і в розвідку можна йти, але їй випала нелегка доля - усі домашні справи, виховання сина на її плечах. І так уже майже 4 роки. Розумію, як їй непросто, як і моєму Назарчикові. Але мусимо кріпитись», - каже наш земляк.

За час служби Сергій пройшов шлях від солдата до офіцера та від кулеметника до командира відділення, старшого техніка роти, заступника командира роти з психологічної підтримки персоналу та виконуючого обов’язки командира роти.

За мужність і успішне виконання завдань під час боїв нагороджений «Золотим Хрестом» Головнокомандувача ЗСУ та медаллю «За оборону Торецька».

«Зараз кожен боєць — на вагу золота. Він має бути універсальним і готовим до всього», — говорить Сергій. — «Сьогодні ти командир роти, завтра сідаєш за кермо автомобіля, бо немає кому хлопців на зміну завезти. Через мить ти вже медик, який накладає турнікет і рятує життя побратиму. А наступного дня ремонтуєш генератор чи машину — бо треба, а немає кому».

Сергій закінчив з відзнакою юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, але, за його словами, саме війна стала найскладнішим університетом у житті.

Найважче, зізнається, — не бої: «Найважче було дивитися на бої крізь екран і не мати можливості допомогти тим, з ким ще кілька днів тому проводив навчання, обідав, працював. Найважче, коли побратим по рації прощається і просить переказати останні слова дружині, дітям чи батькам».

А потім — найстрашніше: повідомляти рідним, що їхня близька людина загинула чи зникла безвісти… Це не передати словами… Нікому не побажав би побути в моїй шкурі».

Після паузи додає: «Це ноша, яка з тобою на все життя».

Із болем згадує тих, хто не повернувся. Особливо — Петра Каноніка, Героя України, Андрія Рабенка (20 років), Артема Сидорука (23 роки):«Кожного жаль, але молодих, які ще в житті нічого не бачили, невимовно шкода. Надзвичайно хороші хлопці. Прості, щирі. Поруч із ними було легко навіть воювати».

Сергій переконаний, що 24 лютого зробив правильний вибір. І саме він дав можливість познайомитися з такими людьми — вмотивованими, які не на словах, а вчинками люблять Україну й готові боронити її до останнього. Добровольцями.

«Я мав честь служити з ними, бути поруч. Вони зранку до ночі невтомно рили окопи, їх неможливо було зупинити. Рвалися в бій, були готові на все, аби ворог не прийшов на нашу землю. Тоді кожен із нас пішов захищати свою родину, батьків, свій дім. Ми розуміли: важливо зупинити фронт якнайдалі, щоб не допустити боїв на вулицях рідного міста».

На запитання, про що мріє після Перемоги, Сергій зізнається, що поки не до цього: «Не думаю зараз про це. Головне — щоб закінчилася війна. І я вірю, що разом із міжнародною спільнотою ми зможемо до цього прийти».