Від футбольних арен до лінії фронту: ексгравець «Волині» –  про окупацію, службу і силу команди на війні

Про шлях від легенди спорту до офіцера ЗСУ, про вибір, який змінив усе, гумор на війні та плани після перемоги, він розповів у інтерв'ю в програмі «Моя історія» на телеканалі «Інтер», пише tv-park.ua.

Від зірки – до солдата

– Пане Владиславе, у вас унікальний життєвий шлях – від національної збірної України до Національної гвардії. Як ви зараз себе ідентифікуєте? Ви більше футболіст чи все ж таки військовослужбовець?

– Можу сказати так: ресурси, які відпрацьовані роками у футболі, сьогодні працюють у Національній гвардії. Ті навички й досвід, що я здобув на полі, зараз я вкладаю у службу. По суті – те, ким я був у спорті, допомагає мені бути корисним тут.

–  На початку повномасштабного вторгнення ви опинилися з родиною в окупації. Розкажіть про той період: як це вплинуло на ваше рішення йти у військо?

– Коли опинилися в окупації, було важко зрозуміти, що відбувається. Ми жили в Гостомелі. Якось треба було збиратися й виходити, але не можна було – летіли гелікоптери, неподалік аеропорт. На третій день зникло світло, ситуація напружилась. Приїжджали люди, привозили продукти. Тоді ще мер Гостомеля Прилипко привіз допомогу… пізніше його вбили – це теж був шок.

Бачив, як росіяни ходили вулицями, хтось їх вів і говорив: «Тут живе футболіст». Було страшно за сім’ю. У сусідів ховалося вісімнадцятеро людей – не в усіх є підвали. Пригадую, як дідусь вийшов і спитав: «Що ви тут робите?» На що почув: «Ми прийшли вас рятувати». Було відчуття, що світ перевернувся.

Я був з дітьми. Думав, де взяти їжу, бо її майже не було. Боявся снайперів, думав про пробиті шини і раптом усвідомив: треба щось робити. Виїхали… Брат зустрів, дісталися безпечно, а пізніше дізнався, що в наш будинок заїхали бронетранспортери й багато речей зникло. Я це відпустив і вирішив діяти.

– Тобто спочатку ви стали волонтером?

– Так. Після евакуації я організував благодійний матч в Ужгороді, збирав допомогу. Але одного дня мені подзвонив старий знайомий – полковник Всеволод Степанюк, колись командир роти, і запитав: «Чому ти ще не з нами?» Я подумав ніч і відповів «так». Ніяких довгих роздумів: я зрозумів, що хочу бути корисним тут. Мої діти не повинні пережити те, що ми пройшли, тому я обрав службу.

Одна ніч, що вирішила все

– Ви кажете, це було рішення, прийняте швидко – за одну ніч?

– Можна й так сказати. Було важко, але я мав чітку мотивацію: діти, безпека, прагнення допомогти. Пішов як простий солдат, без пафосу – робити те, що від мене вимагали.

– Вам, як відомій людині, мабуть, було простіше виїхати з країни. Ви ніколи про це не думали?

– Чесно, я навіть не розглядав варіант життя за кордоном. Можливості були, це правда, але я не думав про втечу. Коли прийшла пропозиція – приїхав у підрозділ як звичайний солдат. У мене не було апетиту до високих посад, я готовий був робити все, що потрібно: санітар, евакуація, будь-яка робота.

– Який у вас позивний?

– Спочатку мене називали «Майстер», але цей позивний уже був зайнятий. Тоді жартома сказав «Халк» – мовляв, хто рятує світ? На шикуванні це звучало як «Маньяк, Халк і Айболит» – трохи смішно, але гумор рятує. Зараз, коли є паузи – граю в футбол, це знімає напругу; а коли треба – готуюсь до евакуацій.

– То ви стали волонтером, а потім – санітаром та евакуатором. Ваше завдання – супроводжувати поранених і стабілізувати їхній стан під час евакуації? Розкажіть про вашу роботу.

– Так, ми приймаємо поранених, стабілізуємо й передаємо в госпіталь.

– Ви мали якісь медичні навички?

– Ні. Навчався вже в паузах, у частині. Між евакуаціями вчився накладати турнікет, працювати з моніторами. Це важливо: під час руху швидкої бувають різні випадки – треба розуміти, що робити.

– На яких напрямках вам вдалося попрацювати? Де було найважче?

– Працював по всій лінії зіткнення. Багато їздили, штабів у мене не було. Найскладніше – коли береш людину на руки і бачиш, що вона синіє, а ти відповідаєш за неї. Добре, коли поруч професійні медики – вони рятують життя. Бували випадки, коли пацієнт приходив до тями і жартував: «Якби це був інший випадок, я б у вас автограф узяв». Ми зберігаєм гумор – це допомагає.

– Ви раніше говорили, що Лобановський навчив зірковий склад «Динамо» переключатися. Це допомагає вам на війні?

– Колись Лобановський казав: «П’ятнадцять хвилин – поплач, попереживай, а потім інша гра». Я навчився так само: відпрацював, сів у машину й переключився. Це звичка, яка допомагає зберегти психологічну стійкість. Багатьом людям треба вчитися цього прийому.

Ієрархія, навчання та плани на майбутнє

– Ви – командний гравець. Але армія – це жорстка ієрархія. Як вам, як «зірці», в таких умовах?

– Тут інша система: немає значення, що ти легенда спорту. Тут ти солдат. Ієрархія – чітка, і всі місця на своїх позиціях. Мені не важко, бо я звик грати в команді. Потім мене навіть привітали з офіцерським званням – я лейтенант. Але прив’язка до титулів не головне: важлива спільна робота для перемоги.

– Ви почали солдатом, але не зупинилися: пройшли командну школу Нацгвардії. Є амбіції всередині війська?

– Я навчався стандартам НАТО – зв’язку, аналізу оборони та атак. Війна змінилася – те, що працювало раніше, часто вже не працює. Тому навчання дуже важливе.

– Чи відчуваєте ви внутрішню трансформацію? Наскільки Владислав Ващук початку 2022-го відрізняється від сьогоднішнього?

– Зараз це симбіоз. Якщо хочеш бути корисним – треба трансформуватися відповідно до часу. Як дитина, яка швидко опановує технології: якщо не ростеш – відстаєш. Треба робити маленькі кроки, без корони. Адже багато чого не знаєш, тож треба вчитись.

– Ви фаталіст чи вірите, що людина сама вирішує власну долю?

– Хто пише на «скрижалях»? Ми самі творимо своє життя. Звісно, є вища сила, але часто ми самі вирішуємо шлях. Я вже третій рік у Нацгвардії – знаю, де і як можу бути корисним, їжджу лінією фронту, виконую завдання. Є впевненість, і її треба трансформувати в життя.

– Як ви оцінюєте стан українського футболу під час повномасштабного вторгнення? Наскільки серйозно ми відкотилися і як швидко можна надолужити втрати після настання миру?

– Ми далеко відкотилися, адже багато рутин і систем порушені. Але є хлопці, які грають у топ-чемпіонатах. Вони стали прикладом і притягують увагу до нашої держави. Вони допомагають, не дають Україні загубитися в інформаційному полі. Відновлення – справа системна: потрібні академії, клуби, інфраструктура й професіонали.

– Розкажіть про ваші рецепти життєстійкості – фізичної й ментальної.

– Я граю у футбол, коли є можливість. Це розвантажує і дає енергію. Навіть коротке тренування робить тебе ніби новою копійкою. Якщо ж приходять важкі думки, не треба вдаватися до алкоголю – це лише посилює проблему. Потрібно працювати, тренувати голову так само, як тіло.

– Ви кілька разів говорили про «червону лінію» – потребу мати ціль і йти до неї. Зараз наша спільна ціль – перемога. А яка ваша особиста ціль після війни? Чи залишитеся ви в лавах Нацгвардії, чи повернетесь у футбол, до тренерської роботи?

– Я багато знаю про війну та армію, але вже думаю про футбол. Хочу допомагати його відроджувати і розвивати. Коли настане мир, я хочу зайнятися розвитком футболу – робити його системним: більше академій, професіоналів на своїх місцях, прозорі правила, щоб не було домовленостей, які заважають людям жити й працювати. Хочу, щоб Україна була сильною не лише в обороні, а й у цивільному житті – у спорті, в економіці, у державності.

Читайте також:

• Кваліфікація ЧС-2026: коли і з ким зіграє збірна України в жовтні
• «На той час це була маленька зарплата»: ексгравець «Волині» зізнався, скільки максимально заробляв у клубі
• Тренування у бронежилетах і штраф за п’ятку: ексгравець «Волині» згадав роботу з Кварцяним