Вишиває для душі, в’яже – для фронту: як майстриня з Волині допомагає захисникам

Разом із чоловіком Василем вона перетворює будь-яку пряжу та тканину на теплі подарунки для військових, вкладаючи в кожну пару частинку своєї турботи й душі, пише «Нова доба».

Займатися такою доброю справою жінка почала ще у 2015 році, коли її брат брав участь у боях за Дебальцеве.

«Тоді наша армія була гола-боса і голодна. Передавали багато ліків, устілок, рукавиць, харчів, навіть щавель хлопцям на борщ», – згадує вона.

Відтоді і весь час допомагає українським військовим, ще активніше підтримуючи їх із початком повномасштабного російського вторгнення. Для в’язання в хід пішли вже всі шерстяні речі, які були в домі. Коли я зателефонувала до неї, аби попросити розповісти про себе, вона якраз готувала нові запаси ниток разом зі своїм чоловіком Василем Басюком. Розпускала светр, а він мотав клубки.

«Мій чоловік завжди мене у всьому підтримує, – каже Галина Степанівна. – Наловчився мотати клубки і з ниток, і зі стрічок, на які ми порізали для маскувальних сіток старішу постіль та багато інших речей».

Для в’язання шкарпеток пані Галині давали одяг і з Маневицького волонтерського центру, і замовляла частину вовняних ниток. Зазначає, на шкарпетки потрібна саме якісна пряжа, бо інакше вони теплими не будуть і не зігріватимуть ноги.

«СІДАЄ НА ГОЛКУ» ЩОДНЯ

Галина Карпович – неабияка майстриня-рукодільниця. Виставка її робіт проводилася і в Маневицькому краєзнавчому музеї. У неї в колекції – понад сотня виробів, близько половини серед них – вишиті картини. Без рукоділля у холодну пору року в цієї жінки обходяться хіба лиш святкові дні. А так щоднини, як жартома говорить її чоловік Василь Іванович, вона «сідає на голку».

Схеми вишивок картин в інтернеті та нитки їй допомагає підшукувати донька, яка через війну  із сім’єю переїхала з Харкова у Вараш. Багато виробів жінки стали подарунками – і для її великої родини, і для друзів та близьких. Вишивала вона для трьох доньок та сина, онуків. Є її роботи не тільки в Україні, а й у Польщі, Прибалтиці та навіть в Канаді, куди вона вже двічі їздила погостювати до сина. Улюблена тематика у неї – природа. Аж на шести картинах – вовки.

«От люблю чомусь вовків вишивати. Може, я в минулому житті вовком була?! – віджартовується жінка, зазначаючи, що найскладніша її робота – картина з вовком на 164 тисячі хрестиків із 72 кольорами, яку вона вишивала дві зими (на знімку внизу). Притому, тільки 20 із них – одна нитка, а для всіх інших скомбіновано по дві нитки різних кольорів. Ще й вишивка 60×60 см така, що вколеш кілька хрестиків – і вже другий колір треба брати. Вона стала моїм «екзаменом» на майстерність».

Аби легше було працювати, жінка має лайфхак – користується відразу багатьма голками, закріпленими за позначками в стрічку із підібраними нитками.

«Якщо робити по кілька хрестиків і виймати нитку з голки й іншу втягувати, це дуже багато часу займає, – каже вона. – Тому я беру стільки голок, скільки кольорів, тобто й по сімдесят.

Вишила Галина Степанівна декілька великих ікон, зокрема «Таємну вечерю» на 142 тисячі хрестиків.

«Вишивати я стараюся при денному світлі, коли видніше, а в’язати сідаю зазвичай вечорами. Але коли є необхідність, то в’яжу й удень. Якщо нічого не відволікає від роботи, виходить півтори пари шкарпеток за день, – продовжує майстриня.

ЖИТТЯ, ПРАЦЯ І ВІРА В НЕОБХІДНІСТЬ ДОПОМОГИ

Вив’язані шкарпетки та іншу допомогу для воїнів жінка передає через волонтера з Луцька Ігоря Шевчука, висилаючи йому Новою поштою посилки. А вже звідти вони швидко відправляються за призначенням.

«Військові надсилають звіти – фото (на знімку), відео, – на яких дуже приємно побачити свої шкарпетки та гостинці», – каже жінка.

Не раз «підсолоджували» вони з чоловіком життя воїнів медом із власної пасіки. Також щомісяця скидають гроші на збори, оголошені цим волонтером, із яким вона познайомилася завдяки своїй подрузі Людмилі Мельник, директорці БК с. Цміни.

Якось пані Людмила організувала сельчан для приготування цілого буса смаколиків, котрі забирав Ігор Шевчук. Допомагала тоді й Галина Степанівна. Так і познайомилася з цим активним волонтером, на запити якого нераз відправляла сушені гриби, часник, сало, тушонку, необхідні для воїнів речі. Навіть всі колишні мішки з господарства в нагоді стали – мішковину випрали й віддали для виготовлення маскувальних костюмів «кікімор».

«Зараз чимало хто каже, що не хоче давати гроші на благодійність, бо в цей час у державі розкрадають кошти. Але я думаю, що посильна допомога кожного необхідна, навіть якщо вона невелика. У нас служать в ЗСУ племінники, чоловіковий швагро. І я розумію, як їм потрібна підтримка. Недавно була в лікарні, то коли бачила там військових, аж хотілося їх обняти»…– розказує жінка, закликаючи усіх і кожного не стояти осторонь допомоги хлопцям на фронт.

15 років життя вона присвятила своїй на сьогодні дуже незвичайній професії – була кіномеханіком у Будинку культури села Цміни. Жила тоді в Хряську з сім’єю, але чоловік трагічно загинув, лишивши її саму з трьома дітьми, а через декілька років вона вийшла заміж у Малу Ведмежку.

«На кіномеханіка я навчалася в Луцьку у ПТУ № 6, – повідує Галина Степанівна. – На другому поверсі БК була апаратура, нам привозили плівки. Людей на кінопокази сходилося стільки, що й на балконі місця не вистачало. Той самий фільм по два дні крутили – і два дні був повен зал глядачів, особливо коли йшли індійські фільми, як-от «Танцівник диско», а ще «Зорро». Люди сходилися, бо в цей час по телевізорах показували лиш два канали, по яких найчастіше транслювалися з’їзди КПРС».

Трудилася вона і у Малій Ведмежці санітаркою на ФАПі, і продавчинею в магазині, і в школі с. Цміни  працювала, а тепер уже дев’ять років як на пенсії.

Народилася Галина Карпович на хуторі «В ясенях» біля Серхова – за метрів 400 від в’їзду в село. Її батько, Степан Ящик, був відомим у всій окрузі ковалем – робив сільськогосподарський реманент, сани, вози. Коли Галина ходила в перший клас, йому відрізало праву руку. Але він свого заняття не полишив – продовжив і кувати однією рукою, і столярувати. Навіть дерев’яні граблі був майстром робити, витесуючи кожен зубчик однією лівою рукою. А ось косити, дрова рубати не міг, тож це робили його дружина й діти.

Подружжя Ящиків працювало на пошті в Галузії, а ще коваль Степан був одним із найвдатніших грибників. Навчив повертатися не з порожніми руками з «тихого полювання» і своїх дітей. Для Галини Карпович це улюблене заняття протягом усього життя – мало не день у день виходжує в ліс у грибний та ягідний сезон.

Що цікаво, часто їдуть вони по гриби з чоловіком порізно: вона – скутером, він – автомобілем, бо кожен має свої улюблені місця. А ще сім’я постійно господарює на землі: Василь Іванович має власний трактор, комбайн. Однієї малини у них 40 соток, яку обробляти та збирати допомагають донька із внучками з Вараша.

А за усіма цими клопотами Галина Степанівна неодмінно знаходить час робити добро задля нашої країни та її захисників – тепло вправних працьовитих рук цієї жінки, вкладене у кожну пару шкарпеток, зігріває наших воїнів далеко від дому.

Фото з архіву Галини КАРПОВИЧ

Юлія МУЗИКА

Читайте також:

• «Гачок завжди зі мною»: історія майстрині-переселенки з Луганщини, яка перевезла своє натхнення на Волинь
• Юна майстриня з Волині створює унікальні букети з солодощів і м’яса
• «Садимо картоплю, сіємо дині, тримаємо ціле господарство»: історія волинянки, яка б ніколи не жила у місті