«Там моляться навіть ті, хто ніколи в Бога не вірив»: історія полеглого Героя з Волині, який понад рік вважався зниклим безвісти

Історію життя Героя пише Нова доба.

Його чекали. Його шукали. У кожній розмові звучало болюче запитання: «Що чути за Вітю?». Та, на жаль, додому він повернувся «на щиті»… Простий і бідовий чоловік став Героєм.

Віталій Федорович – наймолодший серед восьми дітей. Малим був найбільшою радістю не лише для мами і тата, а й для старших сестер і братів, які обожнювали свого маленького братика. Але у дорослому житті на нього чекали нелегкі роки: розлучення, втрата матері й батька… Залишився сам у батьківській хаті, стіни якої досі пам’ятають дитячий сміх, але нині тиша в ній говорить гучніше за будь-які слова.

Попри життєві труднощі, Віталій допомагав кожному, хто звертався. Односельці знали: якщо треба щось зробити – поклич Вітю. Відмовити не міг нікому. Мав добру, лагідну душу, працював на громадських роботах, частина заробленого йшла на аліменти дітям. Він не був ідеальним батьком, але був їм рідною людиною. Його син Максим нині живе в Чехії, доньки з мамою в Старих Червищах. Ангеліна працює в Луцьку, а Софія нещодавно лиш стала повнолітньою.

18 липня 2024 року Віталій Федорович став до лав Збройних Сил України. Служив у 2-му аеромобільному батальйоні військової частини А4355 на посаді навідника. Пройшов навчання у Рівному, Чернігові, а згодом – фронтова Донецька область.

Його сестра, Марія Федорівна, згадує останню розмову з братом зі сльозами в очах:

«Вперше він нічого не розпитував у мене… Лиш сказав, що перебуває за п’ять кілометрів від передової, і йде на якесь страшне завдання… Я сказала йому: «Молися, Вітю…». А він відповів: «Там хрестяться й моляться навіть ті, хто ніколи в Бога не вірив…» - ці слова, як дзвін серця, назавжди залишаються у її пам’яті.

28 вересня 2024 року, під час артилерійського обстрілу російськими військами у Волноваському районі Донецької області, Віталій Федорович загинув смертю Героя, але вважався зниклим безвісти, бо тіла його не було. Рік родина жила з надією, що він у полоні…

Віталій Борбіч – не просто ще одне ім’я в скорботному списку полеглих. Це символ тих, хто йде на війну не заради слави, а з обов’язку. Можливо, життя його було непростим. Можливо, він не встиг усе виправити. Але найголовніше – він зробив свій вибір. Він пішов захистити нас. І тепер ми зобов’язані берегти його пам’ять – у словах, у спогадах, у справедливості, яку ми виборюємо сьогодні.

Юлія МУЗИКА