«Війна не відпускає повністю»: історик і ветеран Володимир Собчук з Волині про фронт, втрати та боротьбу, яка триває

Пів року тому лучанин звільнився зі служби.  У своєму кабінеті ветеран зберігає шеврони, частина з них — пам’ять про тих, кого вже нема, - пише Суспільному.

Далі — пряма мова Володимира Собчука.

«Війна – це не те, що написано в підручниках»

Перший обстріл був 1 квітня 2022 року. Ми перебували в школі в селі Шахтарськ. Почався обстріл. Спочатку працювали наші танки по їхніх позиціях, потім прийшла відповідь. Почули ми декілька вибухів в різних кінця села. Зайшли в школу, одягли бронежилети, шоломи і в той самий момент почув різкий вибух, буквально десь метрів п'ять від школи. Картина як у фільмі уповільненому. Вилітають спочатку рами зі склом, вікна, ми чекаємо другий вихід.

В такій ситуації молишся. Коли починаються «приходи», ти розумієш, що війна — це не те, що написано у підручниках. Війна — це рефлекси, які допомагають виживати в певних екстремальних ситуаціях.

Був такий випадок із трофейними боєприпасами. Ми зайшли на місцевість, нам розвідники кажуть, що є склад зі зброєю, але може бути замінований, треба перевірити, саперну групу викликати нема ні часу, ні можливості. Командир роти питає: «Хто піде перевіряти?». Я і ще один боєць на полігоні проходили два дні навчання з саперами, нам показали муляжі, яка вибухівка є, що треба робити при розмінуванні. Я не думав, що за два дні стану сапером (усміхається — ред).

Заходимо в посадку, з нами ще десь чоловік 15-20. Хлопці позалягали, а ми перевірили все навколо, нічого не виявили, знімаємо перший ящик… Хух, не вибухнуло! Тоді другий, третій і наступні ящики. Там були танкові снаряди, росіяни втекли, а їх залишили, ці снаряди нам потім знадобилися.

«Хочете побачити на Донбасі Україну — їдьте в село»

Після Шахтарського нас перекинули на Новоукраїнку. От кажуть: Донецьк — Україна чи не Україна. Я кажу так: якщо ти хочеш на Донбасі бачити Україну, то приїжджай в село. Села теж є різні. Наприклад, Шахтарськ, село незвичне для нас, інша архітектура, інший господарський тип, інші люди. Ми відчували на собі якесь упередження, можливо, боялися нас.

Потім переїжджаємо до Новоукраїнки — це, дійсно, українське село. Архітектура, біля кожної хати квіти, загороджено, біля кожної хати або трактор, комбайн, або сівалка. Господарський дух дуже типовий. Село засноване в 70-х роках XIX століття вихідцями з Полтавської губернії. Дуже гарне. Село таке проукраїнське. Ми бачили по полях вирви від снарядів. Час від часу його бомбили. З 24:00 години до 2:00 працювала артилерія, або гради. Вдень могла прилітати «касетка». Коли ми виїжджали на початку жовтня з цього села, воно вже було напівзруйноване. На прикладі цього села ти відчуваєш трагедію цієї війни.

Ніколи не забуду картину, коли після такого масованого обстрілу жінка і чоловік виводять корову. Жінка плаче: «Це наша годувальниця, але ми змушені її здавати, тому що ми будемо їхати і з собою її не візьмемо». Люди жили, наживали добро і тут в один момент потрібно це все кидати. Що далі з цими людьми, я не знаю, але село почало пустіти, почалися системні обстріли, жити, по суті, було не можливо. Це село зараз в окупації.

«З окупованих територій вивозять українців»

Коли заходять росіяни, збирають людей і змушують збирати речі. Мовляв, ми поступаємо з вами демократично, вибирайте місце розселення: Якутія, Далекий Схід, Камчатка. І людей вивозять, а на їхні місця завозять незрозуміло кого.

На території, яка окупована, ми маємо зовсім іншу демографічну і етнографічну ситуацію. Ми знаємо за Маріуполь, туди звозять робітників з Середньої Азії, Кавказу. По селах ми ніякої не маємо інформації, але там подібна ситуація. Працює на повну потужність апарат репресій, працює «росгвардія», катівні влаштовують. А скільки людей зникло, скільки людей вбито, ми ж цю інформацію не знаємо. Якщо зіставляти це з тим, що було, це рівень 37 року. А якщо інші міста України потраплять в таку ситуацію: Тернопіль, Рівне, Луцьк? Війну треба зупинити там, де вона є, не дати можливості їй прийти сюди, бо це буде загибель.

На сьогодні Покровськ розбирають буквально по цеглинках. Війна підходить до кордонів Дніпропетровської області. Знаєте, що мене особисто вражало і я не міг зрозуміти: були ми на Донеччині, Харківщині, місцевість така мальовнича, описана в піснях, а їдуть російські танки, один ствол повернутий направо, другий наліво і майже кожен будинок розстрілюють, навіть, церкви лежать в руїнах, от вам «руський мир».

«Війна не відпускає»

Війна не відпускає повністю. Може, я того не хочу. Попри травми, злами вона формує специфічне уявлення про життя, про самого себе. Коли ти виходиш на балкон вдома, на сільську вулицю, чуєш тишу, то починаєш розуміти, що це не тиша, це — музика. Це музика, яку не можна передати. Це те, що не прилетить. Ти виходиш зранку, ти знаєш, що ти доживеш до вечора, бачиш красу природи, ти відчуваєш осінь, весну.

Коли ти на фронті, ти спостерігаєш, але воно проходить повз тебе, ти перебуваєш в іншій реальності. Повернутися до цивільного життя було складно. Стан був доволі некомфортний: розумом ти тут, а ментально відчуваєш, що ти там. Я мав можливість трошки відпочити, зараз навантажую себе роботою, спогади намагаюся відсунути на другий план.

«Українське суспільство має бути готовим, зустріти ветеранів»

Суспільство має бути готовим зустріти ветеранів. Зустріти і розуміти. Мають розуміти, що це інші категорії людей, які пройшло дуже багато. Вони прийшли з іншою психікою, вони травмовані. Суспільство має показати свою зрілість стосовно тих людей, які прийшли. І воно має бути вдячним.

От кажуть мені: «Ми втомилися від війни». Добре, ну як в Луцьку, в Ковелі, Нововолинську можна втомитися від війни? Зростає частка населення, які входять в стан апатії. Спочатку «відомі експерти», влада запевняли, що ми переможемо за 2-3 місяці і вийдемо на кордони 1991 року і тоді відбудеться демобілізація. А все не так, війна рік, два, три, невідомо, що далі буде.

Проблема у тому, що влада, на жаль, не готувала людей до важкої роботи. Якщо влада була б чесною, то сказала б, що війна надовго, ми її не розв'язали, але ми мусимо витримати, ми мусимо встояти, перемогти, тому що іншого варіанту у нас немає. Це має розуміти суспільству, скільки треба, скільки має бути війна. Немає з ким домовлятися зараз, на жаль.

«Воювати мають всі: і судді, і прокурори, і депутати»

Наші військові, які тримають лінію оборони, зараз очікують двох речей: багато зброї, боєприпасів і відпочинку. Два-три роки на війні це дуже багато. Це понад можливості людського організму. От кажуть, чому в нас стоять такі випадки, чому йдуть у СЗЧ? Тому що організм, психіка людини не витримує.

Якщо ми кажемо, що ми маємо цінувати життя військового, то давайте робити це на практиці. Добре. Нема можливості провести демобілізацію, є інші варіанти. Звільніть його на рік часу, а потім знову призвіть. Нема такої можливості, дайте гарантовану відпустку: прослужив рік часу — йдеш на місяць, прослужив два роки — йдеш на два місяці.

Але потрібні відповідні рішення і політична воля. Що таке єдиний фронт? Це мобілізація всіх ресурсів. Тобто кожен має бути на своєму робочому місці, кожен має робити усе для оборони. Дорослі чоловіки мають бути готовими взяти зброю до рук і захищати країну. Або принаймні міняти тих, хто знаходиться на фронті. Воювати мають не лише ті, хто їздить на велосипеді, але й ті, хто їздить на шикарних «мерсах». Ти суддя, чи ти прокурор, чи ти депутат, чи ти бізнесмен, або ти маєш бути готовими до війни, або твої діти. Тому що ми маємо, що захищати!

Читайте також:

• «Забрали до шпиталю з фотоапаратом в руках»: історія журналіста і воїна Ярослава Нестеренка з 14 ОМБр
• «Війна – зла мачуха, яка завжди потребує людей»: офіцер з Волині про бригаду, втрати та віру в перемогу
• «Це моя третя рука, очі, вуха і ніс»: кінолог з Волині тренує собак для охорони держкордону