Волинянка у свої 82 роки пече хліб для захисників України

Про це пише газета Волинь. 

«Коли мама померла, мені було 6 років, а найменшій сестрі – півтора»

Своєрідним волонтерським центром у Веселому став Будинок культури, де плели маскувальні сітки, куди місцеві мешканці зносили продукти, різну випічку. І можна було б розповісти про сільських активістів, які організовували людей у цій благодійній справі. Але староста Веселівського старостинського округу Тетяна Торлупа підказує, що варто зустрітися із Ольгою Подвернюк, «бо то жінка, яка вже дев’ятий десяток літ розміняла – їй є що згадати і про своє село, і про пережите нею».

Одне слово, в її долі – віддзеркалення цілої епохи, що вже відійшла в минуле, а для неї – близька й незабутня. Бо хіба можна таке забути?.. Ольга Федорівна вертається спогадом до свого зовсім раннього дитинства:

– То була зима 1944 року. Село – під німцями. В одній хаті, по сусідству з нашою, вони жили, а в нас баню зробили. Коли помиються й зайдуть до хати, щоб поїсти, то ми, малі, на печі сидимо й дивимося звідти на них. Якимсь коричневим маслом (шоколадним, як потім дізналася) хліб намазували, а нам так хотілося скуштувати: думали, що ж то таке? І один із них нам давав по скибочці зі смакотою.

Сьогодні, після того, як начулася й набачилася по телевізору про звірства в Бучі, Гостомелі, Маріуполі, де було вбито й замордовано багато мирних жителів, тіла яких ще не всі знайдені, жінка каже: 

– А німці були луччі…

Війна стала лише початком тих випробувань, які випали на долю нашої героїні.

– У 1947-му мама померла. Тоді мені було 6 років, а найменшій сестрі – тільки півтора, – розповідає Ольга Федорівна. – А всього нас у батька було п’ятеро, і нам потрібна була мама. Тож коли він незабаром привіз удовицю із сусіднього села, яка мала дві свої дочки, то ми її обступили зі словами:

«Мама прийшла, мама!..». А хата в нас маленька, із земляною долівкою – бідота… Уже потім ця жінка розповідала нам: «Я стояла, дивилася на вас, слухала – і з переживань ніби грузла в ту землю». Не кожна жінка піде на такий гурт дітей. І вона, певно, не рішалася. Правда, залишилася, напекла нам хліба й уже хотіла вертатися додому. А ми всі кинулися до неї й не пустили. Тоді вже тато поїхав і перевіз її до нас. Дуже добра була людина – недарма ми так зразу прикипіли до неї й мамою назвали.

«Я ще сімнадцять літ не мала, як заміж вийшла»

Хоч і доброю була мачуха, але, розмірковує Ольга Федорівна, хотілося свою сім’ю мати. Тож коли зустрівся хлопець, який покликав заміж, вона, не вагаючись, відповіла згодою. А що в сім’ї було багато дітей, то батько охоче віддав її під вінець. Не довелося, одне слово, подівувати.

– Чоловік мій, Євген, – розповідає жінка, – переселенець із-за Бугу. Він старший від мене на дванадцять літ. І, дякувати Богу, ми добре з ним прожили – сорок сім років були у парі!

Щоб вийти заміж, то «треба, щоб серце тьохнуло», як каже Ольга Федорівна, пригадуючи, як то в них ішло до одруження:

– Ми були з Євгеном на весіллі – то в селі Веселе, але геть на околиці – під сусідніми Уляниками. Я – свашка в молодого, мій майбутній чоловік – сват у молодої. На подвір’ї музика духова грала, танці почалися. Ми з дівчатами стоїмо… Тоді й підійшов до мене Євген – обняв за плечі й сказав: «Ото моя дівчина!». Я все те й сьогодні пам’ятаю. В кіно ходили до клубу, на танці. Додому проводжав. А там і сватів заслав. Перш я прийшла в невістки. В старенькій хатині наші двоє синів народилися – Вітя й Валєра. То вже потім ми побудувалися. Я в колгоспі робила. Двадцять вісім років у клубі прибирала, але й ланку мала. Чоловік теж у колгосп на роботу ходив. Але ще й хати мурував – так і заробляв (двадцять літ тому жінка овдовіла. – Авт.).

Ольга Подвернюк зізнається, що «учобою синів менш переймалася – більше думала, щоб добрими людьми діти виросли, й вони тішили її і добротою своєю, і шанобливим ставленням до старших. На долю Віктора випала війна в Афганістані. Вона й здоров’я його підірвала – десять років тому помер. А «нема більшого горя, як дитину свою хоронити».  

«Життя в тій старенькій хатині було мені наймиліше»

Ми розмовляли з Ольгою Федорівною в затишній оселі, біля її домашнього іконостаса. А жінка захотіла показати ту хатину, в яку прийшла в невістки і яка досі стоїть на обійсті.

– Я там ще й тепер білю, щоб чистенько було, – каже жінка, – бо життя в тій старенькій хатині – наймиліше мені. Батьки і брат мого Євгена, ми, а потім ще й наші сини – дві сім’ї тулилися у двох кімнатках. Але тісноти я не відчувала – що то молоді літа! Зараз, буває, палаци мають, а не миряться.

Колись Ольга Федорівна, а на той час ще зовсім молода Ольга, у тій старій хатині своїм першим хлібом пригостила родину. І досі за потреби розпалює піч, яку добре знає – скільки дров слід покласи, аби «буханці гарненько зарум’янилися, але не підгоріли». По правді, для себе вже нечасто жінка випікає домашній хліб. Але як торік, після повномасштабного вторгнення росії в Україну, все село почало волонтерити, то й вона, долучившись до доброї справи, взялася розчиняти тісто.

 – Дуже переживаю щоразу, щоб удався хлібчик, – говорить Ольга Федорівна, – молилася, й Бог мені помагав.

Загалом не менш, як дев’яносто хлібин передала жінка для захисників України. І, як сказала, коли ми прощалися, спече хліб і на Перемогу, яку всі ми так чекаємо. 

Читайте також: 

• Коли через Любомль їхали танки, пекарі місили тісто і плакали: як у місті на Волині випікають хліб
• У Луцькому районі - скандал з протермінованими чипсами на дитячому святі: позиція міськради
• Золоті ягоди: у Луцьку продають черешню по 700 гривень за кілограм