1 серпня мав повернутися додому, але загинув за побратимів: історія Героя Вадима Семенюка з Волині

Старший солдат Семенюк Вадим Леонідович із села Нуйно на Волині не дожив кілька днів до довгоочікуваної відпустки. Уже 1 серпня він мав повернутися додому, та 24 липня поблизу Оріхова на Запоріжжі воїн поліг смертю хоробрих, відбиваючи атаку ворога й рятуючи побратимів. Йому назавжди залишиться 34 роки.

Про це пише Полісся.

Вадим народився та виріс поруч із молодшою сестрою у селі Залісся. Після закінчення школи відбув строкову службу у ще вільному українському Донецьку, у внутрішніх військах. Згодом підробляв на будівництвах, одружився й оселився у сусідньому селі Нуйно. Цікаво, що молодша сестра Вадима і старший брат дружини Юлії також побралися, проживають неподалік від них.

За два роки молоде подружжя звело власний дім. Так доля намітила їм поруч тринадцять щасливих років життя, подарувавши за цей час двох синів. І, безперечно, сімейна ідилія би продовжилася, якби війна не забрала чоловіка і тата у засвіти.

Старший солдат Вадим Семенюк став на захист України з березня 2022 року. Він був якраз на Яворівському військовому полігоні, коли його накрив російський ракетний удар. Тоді загинуло понад 60 людей. Ця трагедія була однією з перших і наймасштабніших, які на власні очі побачив нуйнівець.

Збив два дрони, а від третього накрив собою побратимів: Герой із Волині загинув за кілька днів до відпустки

Згодом бойовий шлях Вадима проліг через Запорізький напрямок. У складі 65-ї окремої механізованої бригади він служив артилеристом, заряджав самохідні артилерійські установки (САУ). Згодом кілька місяців виконував бойові завдання у піхоті, а потім знову повернувся до свого артилерійського підрозділу.

Вадим народився білявим хлопчиком, світле волосся красило його все життя. І навіть на фронті, збривши пасма налисо та відростивши бороду, – його світла натура все ще збереглася. Тож і позивний у нього був – «Білий». Боєць вирізнявся старанністю та відвагою на полі бою. Тому мав низку нагород, чи не найбільше у підрозділі.

24 липня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Оріхів групу Вадима Семенюка атакували ворожі дрони. Два з них «Білий» встиг збити, а від третього накрив собою побратимів. Хлопці вціліли, Вадим – загинув. Противник настільки масовано «полював» на українських воїнів, що не було змоги винести навіть тіло полеглого. А самохідну установку розбомбив ущент. Тож ще два дні «Білий» залишався в окопах поруч із хлопцями — на своїй останній бойовій позиції.

— Ще о 16:30 ми з ним поговорили. Він спішив завершити розмову, бо вже стріляли. Треба було працювати. Сказав, що передзвонить пізніше. Але ввечері вже був не в зоні доступу зв’язку.

Кілька днів перед цим загинув наш односельчанин і друг Вадима – Андрій Супрунюк. Це дуже болісно вразило Вадима. Думав, може якось на похорон потрапить. А приїхав сам у домовині скоріше за Андрія, – плаче від гіркоти спогаду дружина Юлія. Свого часу Вадим уже втратив на фронті й друга дитинства із Залісся Ігоря Юрасова.

«Білий» мав залишити передову й 1 серпня їхати додому у відпустку. Адже 5 серпня і його дружина, і молодший син мали разом відзначати свої дні народження. Захичника чекали не лише рідні, але й сусіди, друзі, односельці. Завжди усім сільським кутком його проводжали в дорогу, і вибігали зустрічати, коли десь бачили на горизонті.

Остання земна дорога Вадима додому була довгою: від Запоріжжя він об’їхав різними шляхами Житомирщину, Львівщину, Рівненщину, Волинь…Не дочекалися, на жаль, батьківських обіймів 12-річний Сашко та уже 6-літній Олег. У свій день народження молодший син йде до тата на могилу.

Хоча планували піти на рибиловлю у таткове таємне місце. Так і не дізнався нащадок, де ж те місце.

— Вадим був дуже близьким із моїм братом Ігорем. Коли той загинув, Вадим щодня телефонував нам, підтримував нашу родину. Казав, що стоятиме в строю до останнього — за «братика», як називав Ігоря, і за всіх побратимів. Він мріяв лише про одне — щоб його сини ніколи не знали війни й не мусили брати до рук зброю.

Оскільки Вадим був п’ятий рік на службі, то підтримувати тісний контакт не надто вдавалося. Але ми пам’ятаємо його таким же світлим у душі, яким він був біленьким й зовні. Завжди людяний, щирий, добросовісний, ввічливий, працьовитий, енергійний.

Є люди, яких неможливо забути. Їхня доброта, простота і велике серце назавжди залишаються в пам’яті тих, хто їх знав. Саме таким був наш друг Семенюк», — зі сльозами згадує Анна Супрунюк, сестра полеглого друга дитинства Вадима.

Іванна ГАЙДУЧИК.

Читайте також: