«Я прийшла захищати Україну»: стрілець волинської тероборони Марія Хоменко змінила кухню на автомат

Про це пише Перший. 

«Ми так звикли з Тонею, що вдвох – проти всього світу. У тероборону того дня теж пішли удвох зі старшою сестрою», – розповідала «Першому» про своє життя та вибір шляху після повномасштабного вторгнення росії в Україну Маша. Це було у березні.

Яким же було наше здивування, коли ми приїхали на інтерв’ю до дівчат, які служать на посадах стрільців у сотій бригаді, а на зустріч прийшли «наша» Маша та її сестра. Як виявилося, дівчата із липня змінили посади – із кухарок «перекваліфікувалися» на стрільців.

«Знаєте, на те гендерне відсіювання у стилі «ти жінка, тобі буде нормально на кухні» ми з Тонею свідомо погодилися. Бо ж, як я розповідала, нас не брали зі старту на стрільців. А ми вперті. І знали обоє, що свого доб’ємося. Треба лише зачепитися.

Отож, погодилися, почали куховарити і свідомо та якісно чотири місяці виконували цю роботу. Хоч, зізнається Маша, не раз було за себе образливо. Бо й у війську є доволі поширений у цивільному житті стереотип, коли така важка праця, яка забирає чимало часу та зусиль, зараховується до жіночої та вважається легкою.

«Хлопці йдуть у наряд доба через три, а ти, за великим рахунком, у наряді щодня з 06.00 до 21.00. І це робота, яка насправді знецінюється. Бо поїли – і все, її не видно. А ми починаємо усе заново – на черзі ж новий прийом їжі», – ділиться співрозмовниця.

Вона пригадує, що спочатку меню придумували самі й щоразу робили щось смачне. А потім умови служби змінилися, бо бійців відправили на різні позиції в області. Тоді ж почалася армійська розкладка в меню, де багато разів поспіль – каша з тушонкою.

Дівчата зверталися до безпосереднього керівництва, що, мовляв, не хочуть працювати саме на кухні. Їхній командир одного разу дав цікаву альтернативу: запевнив, що коли знайдуть хорошу заміну на свої місця, то отримають переведення у стрілецьку роту. І, сміється Маша, саме цього вона й чекала.

«По-перше, у моїй довоєнній компанії був кухар, який закінчив відповідне училище, працював за спеціальністю і з України у перші дні повномасштабного вторгнення росії не виїхав. Тож замість себе ми привели на кухню чоловіка і жінку. Обоє – з досвідом. І та жінка про посаду стрільця не мріє», – розповідає про кадрові зміни у підрозділі дівчина.

Вона уточнює: щоб стати стрільцями (на жаль, посада наразі не має фемінітиву – авт.), додаткового навчання сестри не проходили. Бо увесь час упродовж чотирьох місяців паралельно з роботою на кухні вони займалися бойовою підготовкою – так само, як усі бійці.

Хоча й тут їм, звичайно, було складніше, бо основного заняття ніхто не відміняв. Тож коли одна відбувала на стрільби (а це не година-дві – значно більше), інша брала на себе усю роботу.

Тим паче, що і тут без непорозумінь не обходилося. Не раз чули від деяких командирів, що не хочуть брати з собою дівчат, бо ті… «можуть ногу собі стрелити». Не зважали на оте «ви дівчатка, ви слабенькі; може, допомогти, а краще замість вас ми; лишіть той важкий автомат» і добивалися свого. Адже знали – це заради мрії, з якою прийшли до Волинського обласного центру комплектування та соціальної підтримки у лютому 2022-го.

Зараз розклад стрільців виглядає так: день – у наряді, під час патрулювання військові змінюють один одного через кілька годин. Потім – доба на відсипання і ще один день вільний.

«Тобто день працюєш, день відпочиваєш, день для себе», – спрощує схему Маша.

Вона також наголошує, що із витривалістю та показниками володіння зброєю в них із Тонею все гаразд. Бо стріляють добре вже давно. А Маша до війни займалася танцями, які вимагають неабиякої фізичної підготовки.

«Найскладніше – не вестися на провокації чоловіків. На жаль, їх не бракує. А я маю запальний характер, заводжуся з півоберта. Та й тема гендерних стереотипів дуже дражлива. Проте тримаємо себе в руках. Бо розуміємо, що такі жарти – то не про нашу, а про їхню слабкість», – лаконічна у відповідях про проблеми Маша.

А ще дівчата з нетерпінням чекають на жіночу форму. Бо, як зізнаються, якщо штани ще більш-менш, то кітель припасувати – майже нереально. Його ж на чоловічі плечі шиють, тож у бійчинь просто купа зайвої тканини теліпається на руці, що впливає на рух, обмежує його.

«Як я хочу футболку свого розміру», – сміється дівчина і додає: «Добре, що РПС (ремінна плечова система, щоб переносити, рухатися з різного роду боєкомплектом, – авт.) мені дрібнішу знайшли».

Щодо постійного загострення тем війни та нагнітання обстановки (як, скажімо, стосовно наступу білорусів або «достовірних» повідомлень про переміщення 100-ї бригади на схід України) каже, що з часом взагалі навчилася не реагувати на такі дражливі вкиди.

«Я прийшла захищати Україну. Буде наступ – будемо відбивати. Треба передислокуватися – значить, треба. Прийде наказ на схід – це наш обов’язок, того й записалися до тероборони та хотіли стати її бойовими одиницями. Розводити паніку – ось що точно не наше», – чітко формулює позицію Марія Хоменко.

Щоправда, кар’єрних амбіцій наразі в Маші немає. І вона зі сміхом заперечно крутить головою у відповідь на запитання, чи, бува, не мріє стати головнокомандувачкою.

«Не хочу зайвої відповідальності. Після перемоги маю плани на мирне життя. То хіба сестра хай пробує. У неї жорсткіший характер, то може вийти», – жартує. І вже серйозно уточнює, що до Тоні придивляються щодо підвищення посади.

Дівчина каже: у березні вона думала, що війна на так довго не затягнеться. Ще й дуже переймалася, що не встигне хоч щось зробити, щоб здолати ворога. Зараз має інше бачення:

«Просто більше розумію ситуацію. Війна триває. Вона важка. І так швидко, як би нам усім хотілося, не завершиться. Будемо робити усе, щоб наближати перемогу».

Текст: Ольга Булковська

Фото: Людмила Герасимюк