«Я – волинянин, мене додому тягне»: інтерв'ю з ексфутболістом з Луцька, який багато років грав у Росії

Про непросте дитинство, особливий статус пенальтиста-рекордсмена, менталітет росіян та персональну дуель з Бобо Вієрі лучанин розповів у інтерв'ю Сергія Круковця для Футбол 24.

«Мама забороняла дивитися пізні матчі «Динамо» – доводилося хитрувати»

– Коли ми домовлялися про інтерв’ю, ви сказали, що зараз у футбол не граєте через травму. Вам вистачає наснаги навіть у 50 років виходити на поле?

– Мені подобається ветеранський футбол, я – активний учасник таких матчів. Востаннє грав ще рік тому – у Львові відбувався міжнародний благодійний турнір. А зараз мене коліно мучить. Прооперували хрестоподібну зв'язку, але ця ділянка продовжує непокоїти.

– Ви займаєтеся викладацькою діяльністю?

– У Луцькому ВПУ викладаю фізичне виховання. Зосереджений не лише на футболі, ми граємо у волейбол, теніс, баскетбол… Мені подобається працювати з молоддю, ділитися досвідом та знаннями. Буває, розповідаю щось про своє футбольне минуле. До кожної дитини треба шукати особливий підхід. Когось треба підбадьорити, декого покритикувати.

– Ви одразу футболом загорілися?

– Розпочинав з гандболу, проте після кількох місяців занять зрозумів, що це не моє. Потім записався на футбол, подавав м'ячі на матчах Волині. Також фанатів за київське «Динамо» – мені дуже подобався стиль футболу Валерія Лобановського. Як зараз пам'ятаю – маленьким хлопчиком тримав у руках на фотографії гравців Динамо і відчував нереальний стимул. Мама забороняла дивитися пізні матчі киян – треба було йти спати. Тож, щоб переглянути умовний поєдинок з Атлетіко 1986-го, доводилося хитрувати. Завдяки цій пристрасті у мене було величезне бажання досягнути чогось у футболі. Прикро тільки, що поруч не відчував підтримки. У 4-му класі я втратив батька, мама трьох дітей на собі тягнула. А взагалі я щасливий, що таку футбольну кар'єру провів.

– Все почалося із запрошення Віталія Кварцяного. Де він вас помітив?

– Я тільки школу закінчив. Юнаку потрапити у команду майстрів дуже складно. Спочатку я виступав на область за заводську команду Прилад. Під час одного з матчів я сподобався Віталію Володимировичу і він забрав мене у «Волинь».

– Високий фактурний захисник – мрія Кварцяного?

– Складно сказати, чим я його вразив. Віталій Володимирович – це людина, яка ніколи й нікого не хвалить. Якщо не сварить – це вже добре (Усміхається). Просто я намагався виконувати свою роботу і багато вчився. Не звертав увагу на зайві речі, адже дуже хотів у футбол грати

– Ви потрапили у зіркову компанію до Антонюка, Федецького, Польного і Дикого. Нещодавно їм м’ячі подавали, а тепер сиділи в одній роздягальні?

– 1989-го «Волинь» виграла Другу лігу, а у наступному сезоні я став частиною тієї потужної команди. По блату у футболу не грають, тому я мав доводити, що заслуговую носити цю футболку. Досвідчені хлопці до мене добре ставилися. Згадати хоча б Івана Броніславовича Польного, колегу-захисника, старшого за мене на 12 років. Веселун за межами поля, але боєць під час тренувань та ігор.

«Красиво зі штрафного забив «Динамо» – метрів з 30-ти»

– У Волині ви стали штатним виконавцем пенальті. З чого все розпочалося?

– Здається, вперше це трапилося за часів тренерства Романа Покори. Фактично я став наступником Михайла Бурча, голкіпера, який пробивав більшість пенальті «Волині». А багато забивати я почав ще у Польщі, куди їздив з Кварцяним у команду КСЗО Островець-Свентокшиський. Там і пенальті виконував, і штрафні, і з кутових забивав.

– Завдяки 12 з 16 реалізованим пенальті ви дотепер залишаєтеся у топі пенальтистів українського елітного дивізіону. Поділитеся секретом виконання ударів з позначки?

– Якщо акцентовано і сильно пробити, то шансів у воротаря немає. До удару я загадував певний кут і просто ставив собі за ціль – влучити саме туди. Намагався бити сильно і точно. Дивлюся, зараз по центру б'ють, воротаря перекидають. Кожен хоче звернути увагу на себе стилем виконання. Та головне у цій справі – практичність, забиті голи.

– Ви ретельно відпрацьовували свої удари?

– У «Волині» були класні воротарі: Бурч, Чабан, Марчук… Ми залишалися після тренувань, били штрафні та пенальті. Однак є різниця: бити без тиску, а інша справа – під впливом шуму трибун.

– За натурою ви холоднокровний?

– Мене почали викликати у молодіжну збірну України, там я перетинався з найкращими молодими гравцями країни. Коли ти виступаєш у команді з талантами Динамо чи Шахтаря, то здобуваєш додаткову впевненість. З-поміж своїх нереалізованих пенальті пригадую промах у матчі з тернопільською «Нивою». Дмитро Тяпушкін мене морально перехитрив. Ще до удару я відчував, що буде щось не те.

– Як щодо штрафних?

– Бив рідше, але теж траплялося. Красиво забив «Динамо» – метрів з 30-ти. Дощова погода, у воротах Валера Воробйов. Я відкрив рахунок, та у підсумку ми 2:2 зіграли. Пізніше із Воробйовим у «Торпедо» перетнулися, а після того матчу з Динамо поступово воротарем №1 киян став Олександр Шовковський.

«Аваков – чудова людина з правильними поглядами»

– Доволі швидко у «Волині» вам доручили капітанську пов'язку, вважалися одним із лідерів, тож на вас почалося справжнє полювання. В автобіографічній книжці Кварцяний розповідав майже детективну історію про ваш продаж.

– Особисто до мене підходили представники «Шахтаря» і «Дніпра». Однак я був патріотом Волині. Клуб зробив для мене чимало, тому я хотів віддячити «Волині» і, навіть якщо й збирався піти з команди, то за хороші кошти. Так і сталося – «Торпедо» за мене добре заплатило. Все ж то була середина 90-х, безгрошів'я. Думаю, Волині ці кошти тоді трохи допомогли.

– Кварцяний згадував, що «Шахтар» за вас пропонував 25 тисяч доларів, а «Торпедо» відвантажило у чотири рази більше: «У перерахунку це 20 мільярдів купонів. То були великі гроші, за які клуб міг забезпечити себе всім необхідним».

– Уявлення не маю, за скільки мене продали. Але чув, що гроші були немаленькі. Фактично я Торпедо не обирав. Після підписання контракту з московським клубом на мене вийшли представники «Спартака». Я навіть говорив з Олегом Романцевим, утім відмовив йому, адже дав слово наставнику Торпедо Валентину Іванову. А от Олександр Філімонов, якому Андрій Шевченко легендарний гол забив на Лужніках, з нами збори проходив, проте потім у Спартак перейшов. Я так не міг.

– Адаптація до життя у Москві легко далася?

– Мені завжди Київ більше подобався. У столиці України затишніше, нема такої метушні та хаосу, як у Москві. Плюс я застав буремні 90-ті, коли Москву ділили за сферами впливу: і влада, і бандити.

– Сумнівні люди крутилися поруч з командами?

– Мабуть, мені пощастило, бо у «Торпедо» цього не відчувалося. Якщо в інших командах траплялися різні нездорові ситуації, то мене це оминуло. Та й загалом у колективі до мене ставилися добре. Я відчував, що до моєї думки прислухаються, ставляться з повагою і навіть бояться, якщо цього ситуація вимагала. До усіх українців, які грали за «Торпедо» , було таке ставлення: до Сергія Скаченка, Андрія Сапуги, Олега Кошелюка.

– Ви не відчували жодної зверхності?

– Все розпочинається з футбольного поля. Там ти доводиш свій рівень і здобуваєш авторитет. Мені було легко, адже у «Торпедо» я прийшов з Арсеном Аваковим, який змінив запорізьке Торпедо на московське. Арсен – чудова людина з правильними поглядами. Крім того, у колективі вистачало немісцевих хлопців з Таджикистану та Туркменістану: Ширинбеков, Агашков… Та й належне треба віддати Валентину Іванову, який сформував цей колектив. Це Людина з великої літери.

«Татарчуку тренер казав: "У тебе є олімпійська медаль. Тобі тренуватися не треба»

– Після 2014 року та особливо після 24 лютого ви намагалися достукатися до знайомих росіян, яких вважали адекватними?

– Я спілкувався лише з Арсеном Аваковим. Від інших людей я чекав дзвінка з поясненнями, але розумів, що цього не станеться. На жаль, росіяни звикли, що ними керують. У них немає своєї точки зору. Їм сказали зверху – от вони це й роблять. Хоча у вузькій компанії вони готові говорити правду. Однак публічно – ні, не дочекаєшся.

– Ви розповідали про свій авторитет у команді. Він відчувався і у стосунках з суддями. Один рефері в інтерв’ю ділився роздумами під час штовханини на полі: «Моя увага була зосереджена на двох торпедівських гренадерах – Егуавоні та Круковці, які кидали на мене шалені погляди. Зізнаюся, в якийсь момент побоювався, що вони застосують проти мене фізичний вплив».

– Це був мій не перший сезон у тамтешньому чемпіонаті. Я міг одразу зробити висновок, як суддя виконуватиме свою роботу. Я вже згадував про людей при командах, які вирішували певні питання. Пригадуєте, як Аланію чемпіоном зробили? Тобто нерідко доводилося протистояти суддям і відстоювати свою позицію. Хоча жодного фізичного тиску з мого боку, звичайно, не було.

– Після «Торпедо» ви поїхали у «Локомотив» з Нижнього Новгорода, менш статусну команду.

– Там я провів два сезони. Саме у Нижньому Новгороді я вкотре переконався у менталітеті росіян. Подейкували, що голова РЖД подивився у турнірну таблицю, побачив там два Локомотиви і заявив, що команда з такою назвою має бути одна. Невдовзі у Вищій лізі залишився лише московський Локомотив. Бюрократи вирішують усе.

– Тренер «Локомотива» Валерій Овчінніков на прізвисько Борман – цілковита протилежність виваженому Валентину Іванову.

– Знаєте, кажуть, що гладкі люди злими не бувають. В Овчіннікова тренувального процесу як такого не існувало. Ми чули лише фразу: «Я за вас гроші заплатив. Ви повинні добре грати». З нами тренувався олімпійський чемпіон Володимир Татарчук, який на Волині виховувався. Так от лише Татарчуку тренер казав: «Володю, у тебе є олімпійська медаль. Тобі тренуватися не треба».

– Ви багато років грали у Росії. Ваші партнери-українці Воробйов, Скаченко, Камнєв залишилися там і після завершення кар’єри. У вас таких думок не було?

– Я – волинянин, мене додому тягне. Не можу на чужині… Мене купила російська команда, я своє там відіграв. Кожен вирішує власну долю самотужки. Я знав, що обов’язково повернуся додому в Україну.

«Шовковський просив бити йому штрафні та пенальті»

– Ви поверталися в Україну задля виступів у «Прикарпатті», а остаточно покинули Росію 2004-го, коли стали гравцем вінницької Ниви, яку очолював Володимир Безсонов.

– Володимир Васильович – велика постать. Я розповідав про кумирів дитинства. Так от Безсонов був чи не головним моїм улюбленцем. Коли ж особисто познайомився з ним, то тільки переконався у його чудових людських якостях. З ним було дуже цікаво. У Ниві зібралася хороша команда з молодих та досвідчених футболістів. Після сезону у Вінниці я пішов у «Нафтовик» з Охтирки. Команда виходила в УПЛ, я ще навіть перше коло відіграв. Але з часом зрозумів, що Нафтовик потребує свіжої крові. Не хотів за собою тримати те місце, яке могла зайняти інша людина і принести більше користі.

– У вашій кар’єрі був один сезон у Казахстані. З огляду на завойовану бронзу можна назвати його успішним?

– Про «Женис» маю чудові спогади. Після першого кола ми випереджали на 9 очок команду, що йшла другою. Ми виглядали настільки впевнено, що нам з трибун вболівальники бажані рахунки замовляли. Проте після перерви кошти закінчилися і ми посипалися. У підсумку лише бронзу виграли, хоча реально претендували на чемпіонство.

– Важкі травми вас оминали?

– Серйозну я мав лише одну, коли травмував «хрести». 1996-го в матчі проти Аланії зламався. Графік був шаленим: єврокубки, чемпіонат. Грали через два дні на третій – мій організм не витримав. Ми вигравали 2:0, я травмувався перед самою перервою і Торпедо потім двічі пропустило. Не знаю, як би склалася моя кар’єра у подальшому, але я тоді надовго вилетів.

– Ви були представником прекрасного покоління і стабільно викликалися у молодіжну збірну України.

– Вперше мене викликав Володимир Мунтян, який формував нову команду. Більшість хлопців представляли «Динамо» та «Шахтар». Хоча були представники й інших команд: Василь Кардаш з «Карпат», Володя П’ятенко та Сергій Єсін з «Таврії», Олександр Свистунов з рівненського «Вереса».

– Динамівці Ващук, Шовковський та Косовський вже тоді демонстрували високий рівень?

– Приклад Шовковського є показовим. Спершу Ілля Близнюк виходив у старті «молодіжки». Проте помітно було, як Сашко віддається на кожному тренуванні, як працює. Ми залишалися після тренувань, Шовковський просив бити йому штрафні та пенальті.

– Ви були свідком зародження зв’язки Шевченко-Ребров. Розуміли, що це майбутні зірки?

– Андрій недовго з нами грав, адже невдовзі отримав виклик до національної команди. Та кількох поєдинків і тренувань було достатньо. Для мене, як захисника, усе було очевидно. На тренуваннях проти Шевченка та Реброва складно було через їхню нестандартність. Один в один обіграти захисника – це взагалі для них не проблема. Умовно кажучи, я лише у відсотках 30-ти єдиноборств виходив переможцем. Такого непередбачуваного футболіста, як Шевченко, у нашому чемпіонаті не було. Андрій грав усупереч логіці.

– Ви брали участь у першому офіційному відборі молодіжної збірної. Мабуть, особливо запам’яталися матчі з італійцями, де виблискували Індзагі, Дель П’єро, Вієрі, Каннаваро?

– Найпростіше мені було проти Вієрі. Він був форвардом таранного типу, я знав, як його зупинити. А от з Дель П’єро намучився. Той нагадував мені Шевченка – нереально технічний.

– Зіркові нападники нам не забили, отже, ви впоралися із завданням?

– На результат грала команда. Це ж не я самотужки не дав їм забити. Ми грали у зонний футбол, а на стандартах я персонально відповідав за Вієрі.

– З Італією ми обмінялися перемогами 2:1. А от Хорватія нам добряче насолила.

– Ці два матчі з хорватами хотілося б забути: ми програли 0:1 і внічию 1:1 зіграли. В обидвох поєдинках ще й пенальті не реалізували – промахнулися Ващук та Парфьонов. Через це на Євро не поїхали – одного очка не вистачило, щоб італійців обігнати. Дотепер шкодую, що такий шанс проґавили.

Читайте також:

• «Легше подати заявку на вибори президента України»: лучанин розповів про балотування на посаду керівника Асоціацію футболу Рівненщини
• «Зв'яжіть руки, заберіть паспорт»: відомий тренер з Луцька закрив у кімнаті гравця, яким цікавився «Реал»
• Чинив опір поліції і вимагав полегшитися по маленькому: відомий ексфутболіст з Луцька пригадав п'яну витівку в Києві