Якщо доньки немає, знаю, що вона побігла на могилу до тата, - вдова волинського прикордонника

Замість нього приїхали колеги. Вони привезли подарунки майбутній учениці. Натомість до матері син повернувся в ексклюзивному портреті з сірників, який виконав його односелець, - пише Буг з посиланням на сюжет журналіста Андрія Гнатюка.

Маргарита прокидалася ще зранку, запитуючи маму, де ж ті люди з подарунками. Вона дуже хотіла шкільний наплічник із зображеннями фламінго, на який натрапила в інтернеті.

Прикордонники Волинського загону принесли дівчинці все необхідне до школи. Маргарита з цікавістю діставала подарунки зі шкільного рюкзака. Найбільш вражена була розмальовками й альбомами для малювання.

 

«Я люблю малювати все, що є. Найбільше я люблю малювати квіточки. У Прикарпатті мені дали розмальовку з левчиками, бо я розказувала віршика», – говорить Маргаритка.

Офіцер Волинського прикордонного загону Олександр Ящук зауважує:

«Ми з загоном активно допомагаємо родині загиблого, починаючи від господарських робіт. Дитина йде в перший клас. Чим можемо, тим допоможемо. І будемо дружити з Маргаритою».

 Про тата маленька донечка не забуває ні на мить.

«Ми їй сказали. Спочатку вона не вірила. Потім, коли побачила в церкві, що він лежить, казала, що наш тато найкрасивіший. Фактично ми щодня ходимо на кладовище. Вона найперша біжить. Якщо її десь немає, то я знаю, що вона побігла туди. Навіть сусіди на машині, коли бачать її, то підвозять додому», – розповідає дружина загиблого Оксана Ткачук.

 Як пригадує, чоловік мав приїхати на другий день Пасхи, а потім – на 1-ше вересня, аби провести Маргариту до школи. Також подружжя за понад 20 років шлюбу сподівалося нарешті поїхати у весільну подорож.

Микола Ткачук загинув 24-го березня в Донецькій області, куди перевівся рік тому. До цього служив на рідній Волині. Був кінологом у відділі прикордонної служби «Пархоменкове» поблизу Устилуга.

У 42-річного прикордонника залишилося троє донечок.

«Коля перед тим мені дзвонив, казав, що вони вийшли з двох оточень. Він увесь час дзвонив, казав, що в нього все добре… Востаннє він дзвонив 20 березня. Казав, що там складна ситуація. Сказав, що перекидає всі гроші зі своєї картки на мою, щоби в разі чого я вивозила дітей у Польщу, бо він не знає, чим усе закінчиться. Але я сказала, що ми нікуди не поїдемо, бо він тут», – розповідає Оксана Ткачук.

Миколу Ткачука поховали в селі Новосілки поблизу Володимира, де він проживав із сім’єю.

 

«Вони перші виходили. Може, тому що в Колі був досвід у таких ситуаціях, він ішов перший. Хлопці сказали, що їх накрила артилерія. Вони не знали, що там ще танки. Ішли перші й прокладали маршрут до посадки, щоб вивести інших. І в них влучив танк», – говорить дружина загиблого.

Старший сержант відділу прикордонної служби «Пархоменкове»  Віктор Кукевич познайомився з Миколою Ткачуком 2019 року.

«Ми разом проходили службу. Ми постійно разом заступали в наряд. Він був дуже хорошим кінологом. Я теж вирішив піти в кінологи. Ми разом служили. Розказував, як він ішов слідом за порушником п’ять кілометрів. Це дуже високий показник для собаки. Зловив порушника. Той виявився його однокласником», – пригадує Віктор Кукевич.

Родом Микола Ткачук із села Люблинець, що поблизу Ковеля. Тут він зростав і навчався в школі. Тут захотів стати військовим.

«Він їздив вступати у військове училище в Київ, але не пройшов. Після 11 класу треба ж було кудись вступати, то вирішив іти в рожищенське училище на ветеринара. Навчився лікувати тварин, навчився доглядати за ними», – зазначає рідна сестра загиблого Ольга Поліщук.

  Батько прикордонника Микола Ткачук додає, що син напрочуд добре відчував тварин, а в армії завжди допомагав людям.

Здобута професія і бажання стати військовим поєдналися. Відтоді Микола – завжди з собакою.

Він повернувся в батьківську хату в ексклюзивному портреті, який спеціально на прохання прикордонників і місцевого священника Матвія Олійника виготовив місцевий майстер Юрій Семенюк. 650 коробок сірників (а всього їх 25 тисяч), 23 кольори й три тижні недоспаних ночей. Юрій Семенюк каже: було важко, деякі ділянки треба було підкоректовувати. Нині готовий портрет уже в Миколиних батьків.

«Він усе сам вирішував ще з раннього дитинства. Як ішов у Маріуполь, то нічого нам навіть не сказав… Мені завжди військові подобалися… Микола миротворцем був, в Іраку два рази був, – говорить мама воїна. – Невістка Оксана сказала, що немає нашого Колі. Дочка зі мною йшла, мене проводила додому. Я не кричала, не плакала тільки тому, що люди кругом були, але всі зрозуміли відразу, що Колі не стало… Дуже тяжко було. Два місяці я взагалі з хати не виходила».