За голову волинського кіборга росіяни давали сто тисяч

Всі, хто знав волинянина, характеризували його однаково – цей чоловік був природженим воїном, пише Вісник. 

У війську міг би зробити добру кар’єру. Та життя склалося інакше. Славік був найменшим, третім сином у своїх батьків. В армію пішов служити уже в незалежній Україні, в частині спецназу. Це був початок 1990-х. Потім життя закрутилось: родина, діти, робота. В основному їздив по заробітках, вмів і любив працювати з металом.

Та коли в Україну прийшла війна, не став тікати за кордон, не чекав повістки з військкомату. У 2014-му році він добровільно пішов у військо, у 95-ту десантну бригаду. Відзначився відважністю, там про нього просто легенди ходять. Вони воювали разом з троюрідним братом Віктором і мали позивний один на двох – «Брати». Найбільше запам’яталося, як  Зенци із сєпарської сторони пригнали танка: взяли його, що називається, голіруч, без зброї. Тоді «за голову» В’ячеслава вороги оголосили нагороду – 100 тисяч рублів. Він тільки на те посміхався.   

З 95-ю чоловік із Рожища пройшов тоді Гранітне, Піски, Дебальцеве, Попасну. Вписав навіки своє ім’я у списки захисників Донецького аеропорту – «кіборгів». Про війну у небагатьох своїх інтерв’ю В’ячеслав Зенц говорив дуже просто і страшно:  

– Війна – не для слабких. Вже під час першого бою у Пісках для себе я зрозумів: або ти дієш, або тебе нема. Дуже важко психологічно сприйняти постійну присутність смерті. Досі пам’ятаю, як вбили молодого хлопчину, а такий же молодий його побратим від цього жахіття землю гриз… Морально витримують не всі. Там нема нічого цікавого. Тільки стріляєш і все. Живеш у ямі. Навіть в туалет страшно вийти. Боїшся, щоб снайпер не застрелив. По три тижні берці не знімаєш.

Кілька кілометрів виносили тіло з поля бою

У 2015-му В’ячеслав Зенц повернувся з армії додому – його дружина Оксана тяжко захворіла. Їй та 12-річній донечці Ельвірі потрібна була його підтримка.

 – Тато до останнього боровся за маму, – тихим голосом розповідає Ельвіра. – Коли її не стало, завжди знаходив час порозмовляти зі мною, підтримати. Він дуже любив нас, своїх дочок, мене і Сашу. Вона старша і вже має трьох діток. Всіх нас разом він називав «моє малєнство».

До сьогодні Ельвіра пам’ятає найменші дрібниці їхніх останніх зустрічей. В’ячеслава відпустили на 10 днів у січні.

 – Я про це зовсім не знала. Захворіла, лежу з температурою 39, пізній вечір. А тут дзвінок від нього, а коли дізнався, що хворію, то перервав розмову. А вже за трохи – стукіт у вікно. Тато прийшов. Просто неможливо передати, що то за радість була! Він довго тоді сидів, ми з ним розмовляли, – згадує Ельвіра. – Ніколи так раніше не говорили. Він мені тоді сказав, що відчуває, як ми за нього молимось. Казав, що дуже важко. А ще ми з ним удвох ходили на могилу мами. Я зараз думаю, що він ніби щось передчував, прощався з нами усіма.

В Ельвіриному телефоні збереглися голосові повідомлення від тата. У них – дуже багато про те, як він її любить. А в останніх – ще й прохання про молитви: «Поки я живий, моліться за мене».

У день, коли Росія почала бомбити українські міста, В’ячеслав Зенц працював у Польщі. І він був в числі тих тисяч чоловіків, які в останні дні лютого їхали в охоплену війною Україну. Поверталися, щоб стати до лав її захисників. Знання досвідченого кіборга згодилися воїнам 14-ї бригади імені Романа Великого у визволенні Харківщини. Саме там, у селі біля Куп’янська, В’ячеслав Зенц і загинув 25 лютого.  

 – Він був справжнім українцем. Ішов на найризикованіші завдання, ніколи не давав задню. Завжди був на крок попереду. Бували різні ситуації, але на нього завжди можна було покластися. Йому боліла Україна. Він дуже хотів щось змінити і робив для цього все, що міг. Так сталося, що вистріл з танка обірвав життя. Він віддав всього себе цій перемозі, – розповів один із побратимів Анатолій Репш. 

Читайте також: 

• «Найбільше любив Україну»: пам'яті кіборга з Волині Вячеслава Зенца присвячується
• «Був одним з тих людей, які кують нашу перемогу»: спогади про Героя з Волині В'ячеслава Зенца