Загинув, рятуючи побратима: 29-річний Герой з Волині майже 16 місяців вважався зниклим безвісти

Іван Кузьмич – найменший із 3 синів у сім’ї Миколи та Тетяни Кузьмичів. Названий у честь діда Івана Лукашовича, він був його улюбленцем. Підтримкою. Спадкоємцем. Рано осиротів – тато помер, коли йому виповнилося лишень 10 років – і завжди горнувся до родини, старших братів. Його історію розповідає газета Полісся.

Дуже любив племінників, завжди знаходив як цікаво провести з ними час. Для них Іван був «Братанчиком»: футбол, поїздки на мотоциклі, відпочинок на природі… Хоч не був поціновувачем і не зовсім вмів, але грав з ними у мобільні ігри і, звичайно, ніколи не жалів гостинців.Добрий, товариський, Іван легко знаходив спільну мову і з малими, і зі старими. Вмів поладнати і з дівчатами. Мав багато друзів і знайомих у довколишніх селах, а то й далі. Любив гарно одягатися, цікавився модою. Був уважний до здоров’я. Любив тварин, опікав безпритульних. Навіть перед мобілізацією приніс додому нового котика-безхатька. Завжди відгукувався на заклики рідних допомогти.

Його слабкістю були мотоцикли. З дитинства – на двоколісному. Напевно, ще до повноліття придбав власний транспорт. Знав про мотоцикли усе, вмів і справно ремонтувати. Беріг, як зіницю ока, і приділяв багато часу догляду за своїм «залізним конем», «прибирав» перед кожною поїздкою. У професії обрав будівничу справу. Любив мурувати, і в нього це гарно виходило. Щоправда пробував себе у різних сферах, не боявся змін у житті. Зокрема, мав досвід роботи на пилорамі, виробництві…

– Іван завжди був веселим, радісним, можливо, по-юнацькому мрійливим, хотів усе встигнути, всього досягнути. Мав багато планів. Але військо змінило його: став більш задумливим, закритим. Переосмислив погляди на життя і був готовий до боротьби з ворогом. Запевняв, що не боїться і готовий до випробувань фронту, – пригадує останні місяці життя новоспеченого оборонця братова Ольга Кузьмич. Каже, три місяці служби Івана минули так швидко, що не встигли й усвідомити, які зміни трапилися.

Уже 14 серпня 2024 року, пройшовши бойовий вишкіл, Іван Кузьмич відправився на Донеччину. 5-та окрема важка механізована бригада, прикомандирований до 46-ої окремої аеромобільної Подільської бригади ДШВ ЗСУ. Тішився, що й там матиме змогу поїздити двоколісним: йому дали мотоцикла для забезпечення потреб війська. Загалом, деталей не розповідав, тільки якось між іншим зізнався, що їхню хату розбили. Рідні могли лишень здогадуватися де їхній Іванко і як у нього справи.

11 вересня старший водій 1 гранатометного відділення гранатометного взводу механізованого батальйону військової частини А4594, приданого в оперативне підпорядкування частині А 4350, «Кім» вперше вирушив на позицію. Ще 21 вересня командир запевнив стурбовану неньку Тетяну Іванівну, що все добре, хлопці на завданні. А вже 22 зв’язок з ними зник. 27 вересня рідні отримали сповіщення про те, що Іван Кузьмич зник безвісти під час виконання бойового завдання внаслідок ворожих атак. Населений пункт Георгіївка, Покровський район, Донецька область. Провівши власні пошуки в мережі, Кузьмичі знайшли близьких побратимів Івана і зі слів інших, наче пазл, склали картину подій. Виявилося, що Іван з побратимом, попри всі застереження, пішли рятувати присипаного піском товариша. Почався обстріл.

Увесь час родина жила надією і пошуками, вивчала соцмережі й найтонші риси полонених, тримала комунікацію з керівництвом. Коли восени 2025 року в Житнівському ліцеї організовували патріотичний забіг, всі племінники – Анастасія, Артем, Матвій, Назарій і Дмитро – в один голос сказали, що будуть бігти за «Братанчика». Роздрукували його фото із написом «безвісти зниклі – не значить забуті» і долучилися до підтримки захисників, нагадуючи про найріднішого. А він був уже так близько додому…

Іван повернувся в Україну під час травневої репатріації тіл і лишень 13 січня 2026 року рідні дізналися про його долю: мама захисника отримала дзвінок про збіг ДНК…

Нарешті діти дочекалися повернення улюбленого дядька додому, але не на такі обійми вони сподівалися. Замість стадіону, поганяти м’яча, коханий «Братанчик» повів їх в свою останню земну дорогу, холодну і зовсім невеселу. Він залишиться у їхньому щасливому дитинстві і оберігатиме родину з небес, але від цього серця стискатиме невимовний біль…

Іванна ВЕЛИЧКО, село Житнівка.

Читайте також:

• «Сапер - це той, хто не має права на помилку»: спогади про загиблого захисника Анатолія Смітюха з Волині, який отримав звання Героя України
• Після лікування перевели служити в артилерію, та назад до війська повернутися не судилося: спогади про захисника з Волині
• Намагався врятувати пораненого побратима: Герой з Волині загинув за день до дня народження