«Сапер - це той, хто не має права на помилку»: спогади про загиблого захисника Анатолія Смітюха з Волині, який отримав звання Героя України

Історію Героя України розповідають на сайті Камінь-Каширської громади.

Анатолій Смітюх народився 10 лютого 1972 року в сім'ї Марії Петрівни та Антона Остаповича Смітюхів у волинському селі Оленине.

У хаті вже зростали старші діти та поява ще однієї крихітки додала батькам радості та снаги до життя. Хлопчику нарекли ім’я Анатолій, що з грецької означає схід – як символ нового початку і світла для усієї сім’ї. Згодом родина ще збагачувалася молодшими дітьми.

Толик зростав товариським і відкритим хлопцем, легко знаходив спільну мову з ровесниками, мав щиру вдачу та добре серце. Він завжди був підтримкою та опорою для батьків, а для своїх братів та сестер надійним другом та взірцем.

Початкову освіту здобував у рідному селі Оленине, де відвідував місцеву школу до сьомого класу. Згодом родина вирішила змінити місце проживання й переїхала до села Верхи. Тут хлопець швидко адаптувався до нових умов, здобув повагу вчителів і знайшов вірних друзів.

У 1987 році закінчив Верхівську восьмирічну школу, після чого вирішив здобути робітничу професію. Того ж року вступив до Камінь-Каширського середнього професійно-технічного училища №4, де опанував фах електромонтажника зі спеціалізацією з освітлювальних і силових мереж та обладнання. Успішно завершив навчання у червні 1989 року. Але цим не обмежився – у тому ж училищі продовжив здобувати ще одну спеціальність, і вже за рік, в червні 1990 року став кваліфікованим машиністом бульдозера.

Закінчивши навчання, того ж року Анатолій був призваний на строкову військову службу, яку відслужив гідно протягом двох років. Після повернення, у березні 1993 року, вступив на факультет підготовки прапорщиків Інституту прикордонних військ України у місті Хмельницькому, де здобув спеціальність контролера контрольно-пропускного пункту.

Після завершення навчання був направлений до військової частини 9971 Луцького прикордонного загону, де проходив службу в пункті пропуску «Доманово» Волинської області на посаді інспектора прикордонної служби І категорії. Тут, у відділенні інспекторів прикордонної служби, Анатолій Антонович зарекомендував себе як надзвичайно відповідальний і сумлінний військовослужбовець. Його відзначали за високий рівень професійної підготовки, справедливість, чесність і людяність.

За час служби неодноразово був нагороджений грамотами та медалями, здобув велику повагу серед колег, друзів і керівництва. Його шлях у прикордонній службі був прикладом самовідданості та честі.

У 1995 році Анатолій Антонович бере шлюб з Валентиною Олександрівною Шавлай. Він був справжньою опорою для своєї дружини – уважним, турботливим, люблячим. У щоденних клопотах і радощах життя завжди залишався поруч, даруючи підтримку, тепло і впевненість.

Анатолій був справжньою стіною для своєї дружини та всієї сім’ї. Він дбав про неї, але водночас, ніби передчуваючи можливу розлуку, завжди навчав і показував, як діяти, що увімкнути чи налаштувати, якщо раптом його не буде поруч. Вони жили пліч-о-пліч – у роботі, турботах і радощах. Разом їздили в ліс, разом працювали біля хати, разом підтримували одне одного в найважчі хвилини й ділили миті щастя. Вони були, наче голка й нитка – нерозривні та єдині у горі та радості, як колись і пообіцяли одне одному.

Господь обдарував щасливе подружжя діточками. Спочатку народилася донечка – Ангеліна, а згодом з’явився й спадкоємець – син – Антон.

Для них тато став прикладом справжнього чоловіка – мужнього, чесного, справедливого. Військовий характер, вироблений роками, дисципліна та порядок завжди були присутні навіть у вихованні дітей. Він учив їх самостійності у всьому, повторюючи: «Двері відчиняються тому, хто стукає». Залучав до роботи й нагадував: «Безкоштовний сир – тільки в мишоловці». Показував, як правильно щось зробити, де й що вмикається в будинку – «бо ж раптом що».

Попри суворість у поглядах і вимогливість у вихованні, тато був для них не лише батьком, а й другом, порадником, наставником і захисником. Вони завжди знали: коли тато поруч – нічого не страшно. Його слова й поради були на вагу золота, адже він завжди знав відповіді на всі запитання.

Тато був людиною з великої літери – людяним, добрим, чуйним і водночас справедливим. За кожним його словом стояло виважене рішення, а за кожним вчинком – турбота про рідних.

У 2010 році Анатолій Антонович звільнився з військової служби за контрактом у запас Збройних Сил України. Вийшов на заслужений відпочинок, але пенсією це можна було назвати хіба умовно – без діла він ніколи не сидів. Постійно знаходив собі роботу: їздив до лісу по гриби, рибалив, прищеплював саджанці дерев, доглядав садибу. Разом із дружиною дбав про затишок дому, про тепло і лад у родинному гнізді. Був дуже пунктуальним – ніколи не запізнювався, а годинник у нього завжди йшов на п’ять хвилин уперед. Він так поспішав жити, щоб встигнути якнайбільше.

Та справжнє покликання знову повернуло його до строю. У січні 2022 року, вже у 50 років, Анатолій Антонович добровільно приєднується до лав Збройних Сил України. Він не побоявся почати з нуля і опанував нову спеціальність – став сапером.

Отримав посаду головного сержанта-командира інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу військової частини А7060 100-ї окремої бригади територіальної оборони України (51-й окремий батальйон ТрО).

Його знання, дисципліна, досвід військової служби й робота на кордоні були безцінними. Він займався організацією роботи штабу у селі Хотешів Камінь-Каширського району, а коли в Україні почалося повномасштабне вторгнення – став на захист рідної землі. Разом із побратимами тримав оборону на півночі, на рідній Волині, зміцнюючи рубежі та укріплюючи захист державного кордону з боку білорусі.

Він заміновував ділянки вздовж лінії оборони, щоб не допустити прориву ворога. І сам не раз повторював: «Сапер – це той, хто не має права на помилку».

У вересні 2022 року Анатолія Антоновича направили на спеціалізоване навчання до Кам’янця-Подільського, де він удосконалював свої знання як сапер. А вже з 30 березня 2023 року у складі 100-ї окремої бригади ТрО опинився на передовій – на Луганщині, в одному з найгарячіших напрямків війни.

Незважаючи на те що ця спеціальність була новою для нього, він не злякався виклику й опанував непросту справу. Він був тим, хто не боявся труднощів і ніколи не жалівся. Навпаки – завжди говорив рідним, що «все добре, всього вистачає», хоча в душі приховував біль і втому. Попри свій суворий погляд, любив гарно та влучно пожартувати та ніс в собі завжди спокій та впевненість.

Він був прикладом пунктуальності, відповідальності, самовідданості.

Анатолій ніколи не розповідав про свої досягнення в роботі, не любив вихвалятись, розмови були лаконічними, але змістовними Одного разу, під час телефонної розмови вже у квітні 2023 року, Анатолій коротко і впевнено сказав фразу: «Ми добре спрацювали». Ці слова, ще довго звучатимуть у серцях тих, хто його знав і любив.

Здавалося, що нічого не віщувало біди. Ввечері 6 травня 2023 року, близько 17:00, Анатолій Антонович зателефонував дружині. Сказав, що з ним усе гаразд, що він вирушає на бойове завдання, і після 18-ї вже не буде на зв’язку. Та цього разу не сказав, як зазвичай: «Передзвоню вранці». І справді – не передзвонив. Наступного ранку сім’я отримала страшну звістку – Герой загинув…

Ще у квітні, завдяки його зусиллям як командира інженерно-саперного відділення, було виставлено мінні загородження, які у поєднанні з роботою стрілецьких підрозділів повністю знищили наступальний потенціал ворога на окремому напрямку. Саперний взвод, під керівництвом Анатолія Смітюха, злагоджено й відповідально виконував завдання. Майже всі позиції, передбачені бойовим планом, були заміновані. Але на передостанній ділянці Анатолія Антоновича не стало…

6 травня 2023 року, під час виконання бойового завдання поблизу селища Діброва Луганської області Анатолій Смітюх загинув на полі бою.

А 8 травня скорботний кортеж з тілом Героя зустріла Камінь-Каширська громада – на колінах, схиливши в скорботі голову перед своїм Захисником. Наступного дня, 9 травня 2023 року, воїна провели в останню путь і поховали на рідній землі, у Камені-Каширському.

За виняткову мужність, героїзм і відвагу Указом Президента України від 6 грудня 2023 року № 803/2023 штаб-сержанту Смітюху Анатолію Антоновичу присвоєно звання Героя України (посмертно).

Орден «Золота Зірка» з рук Президента отримали дружина та діти.

Вічна шана та слава Герою!

Читайте також:

• «Я залишуся на Волині, бо навіки тут мій Богдан»: спогади про 24-річного Героя
• Батько п'ятьох дітей, який став на захист України: історія полеглого Героя з Волині Богдана Світача
• «Спочатку сказали, що зник безвісти, а через кілька місяців повідомили страшну звістку»: захиснику з Волині назавжди 40