«Спочатку сказали, що зник безвісти, а через кілька місяців повідомили страшну звістку»: захиснику з Волині назавжди 40

Попрощалися із воїном 12 лютого 2024 року. Історію Героя розповідає газета Нова доба.

– В останній раз я розмовляла із Віталієм 24 листопада, він говорив, що йде на позиції. З тих пір і чекали від нього звісточки, спочатку сказали, що зник безвісти, а нині ось ця страшна звістка… – розповідає його згорьована мати Ганна Іллівна. Їй довелось хоронити третього сина – двоє вже дорослими загинули в результаті нещасних випадків.

Віталій після закінчення місцевої школи здобув фах столяра в Маневицькому професійному ліцеї. Та серце більше прикипіло до землі, на якій так любив працювати, тож у рідному селі займався сільським господарством, до селянської праці був звичний змалку.

– Не цурався ніякої роботи, пам’ятаю, як школярами при мінус десять морозу пилкою-дворучкою ми з Віталіком дрова різали, а восени – копанку в руки і картоплю копати. Батька не стало як ми були ще маленькі. Нас в матері п’ятеро було – чотири сини і донька. Нині залишився лише я із сестрою, із сім’ями живемо теж у Тельчах, – розповідає його брат Анатолій.

– За станом здоров’я син не проходив військову строкову службу, а мобілізували його у квітні 2023 року, – продовжує Ганна Іллівна. – До цього двічі отримував повістки, та чомусь повертали назад. Син зразу сказав: «Я ховатися не буду, я не боягуз». Сім’ї він так і не створив. Пам’ятаю, як вже втретє проводжала його. Якраз провідна неділя була, я зранку попрощалася з ним і зразу в церкву на службу, за здоров’я записку подала.

Проходив військове навчання у Рівному, згадую, як на День матері його відпустили додому. Він тоді приїхав із таким величезним букетом, привіз і подарунок – мобільний телефон. Знаю, що був гранатометником, командиром БМП. Воював на Харківщині, в Донецькій області, захищав Бахмут.

В серпні Воїн отримав поранення, на зв’язок не виходив майже два тижні. Довгоочікуваний дзвінок від нього пролунав через 13 днів о пів другої ночі: «Мамо, я хотів до ранку почекати, але ж знаю як Ви вісточки ждете…». Щоправда, про поранення відразу не сказав. Потім вже брат Анатолій дізнався, що з його голови невеликий осколок лікарі так і не змогли дістати.

Після госпіталю дали Віталію 10-денну відпустку, щаслива мати не могла надивитися на сина.

– Він міг бути дома ще два дні, та якраз тоді кляті рашисти бомбили багато областей, по Луцьку ракетою влучили, – розповідає Ганна Іллівна. – Віталік відразу сказав, що повертається до хлопців, що йому якнайшвидше треба ворога нищити. У нього позивний був «Джавелін».

В кінці листопада зв’язок із сином обірвався, згодом повідомили із Центру комплектування: пропав безвісти. Надія побачити Віталія живим жевріла більше двох місяців. Скільки молитов, скроплених материнськими слізьми, возносила до неба Ганна Іллівна! Вірила, молилась, чекала…

До рідної батьківської хати Віталій востаннє повернувся 14 лютого. Героя зустрічали із шаною, вдячністю та повагою односельці, мешканці сіл громади. Вічна слава та пам’ять Захиснику України! Найщиріші співчуття родині мужнього українського Воїна.

Олена БИЧКОВА

Читайте також:

• Рідний син загинув на війні: мати загиблого Героя з Волині Андрія Охотинського хоче всиновити дитину
• Він повернувся додому не так, як усі мріяли: командиру з Волині назавжди 30 років
• Війна наздогнала вдома на лікуванні: спогади про Героя з Волині