Війна наздогнала вдома на лікуванні: спогади про Героя з Волині

Захисника поховали з військовими почестями 27 жовтня в рідному селі Серхів. Історію Героя пише газета Нова доба.

Військовослужбовець захищав територіальну цілісність, свободу та незалежність держави у 2014 – 2016 роках, із початку повномасштабного вторгнення росіян боронив рідну землю в складі 68-ої окремої єгерської бригади ім. Олекси Довбуша.

– Коли розпочалась повномасштабна війна, батько вже на початку березня був у військкоматі, – розповідає донька Катя. – Воював на Донецькому напрямку. Був гранатометником. І весь час на передових позиціях.

При першій можливості Віктор Васильович дзвонив до доньки, сина, рідних. Мав він веселу вдачу, близьких завжди підтримував жартами та підбадьорював словами «Будемо жити, не помремо!». Хоча всі й так розуміли як важко йому втрачати бойових побратимів, як нелегко витримувати всі труднощі війни.

– Було таке, що тато набрав по відеозв’язку, а говорити не може, сльози течуть по обличчю, – згадує донька. – Я теж дивлюся і плачу, ось така розмова без слів… Деколи під час спілкування чула вибухи, розуміла, що це їх «накривають» вогнем, тож будь-які запитання «Як ви там?» були зайвими.

А з якою радістю спілкувався воїн із внучками – семирічною Іринкою та шестирічною Анею! Милі щебетушки дарували йому неймовірну наснагу. Це їх, усіх рідних, оберігав він, боронячи від клятого ворога. Минулоріч у листопаді на Донеччині зустрів своє п’ятдесятиріччя.

На початку зими Віктор Васильович отримав важку контузію, лікувався у госпіталі, реабілітацію проходив вже дома. Найкращими «реабілітологами», звісно, були внучки. А потім знову на передову, до своїх хлопців.

Про важке поранення в ногу рідні дізнались вже із госпіталю. Три тижні не було зв’язку із Віктором, звісно, дуже переживали. Це вже потім дізнались, що спочатку не міг телефонувати, згодом потрапив під гранатометний обстріл й серед інших був поранений. Наклавши турнікет, очікував, коли хлопці зможуть допомогти вибратись з-під вогню. Це стало можливо лише через два дні. На жаль, були й полеглі.

А далі – три операції в госпіталях Запоріжжя та Дніпра, продовження лікування в Луцьку, Маневичах. Рана гоїлася погано. Піклувалися й сестри, Віктор був наймолодшим серед семи дітей в сім’ї Нестеруків, тож вони звикли турбуватись про нього. Додало сил спілкування із рідними, коли в родинному колі зібрались на 60-річчі однієї із сестер. У вересні радів появі ще третьої внучки, одним із перших побачив її, адже якраз у той час лікувався в Маневицькій лікарні. Тож, почувши радісну звістку, відразу ж на милицях вирушив до Каті в пологове.

– У жовтні батько вже потрапив на лікування до Луцька, – каже донька. – 24 жовтня я ще провідала його, ми розмовляли. А наступного дня прийшла страшна звістка: помер. Так гірко, що клята війна наздогнала його й тут…

Від місцевого храму Покрови Пресвятої Богородиці, де відспівували Захисника, до місця вічного спочинку його проводжали всім селом. Жовто-багряне осіннє листя та різнобарвні хризантеми встеляли дорогу, майоріли синьо-жовті знамена під рідним мирним поліським небом, яке захищав він, не шкодуючи свого життя.

Вічна пам’ять Воїну-Герою! Щирі співчуття рідним та близьким.

Олена БИЧКОВАЧитайте також:

• «Ще не знаючи про загибель чоловіка, того дня дружина відчувала біду»: спогади про Героя з Волині
• Тільки трохи більше місяця побув на фронті: Герою Івану Лахаю з Волині назавжди лише 24 роки
• Повернувся з-за кордону, щоб боронити країну: спогади про Героя з Волині Віктора Копелюка