Жінка викрала з полону пораненого чоловіка-військового, хоча раніше готувала його похорон: неймовірна історія бійця

Про це йдеться в ТСН.

Кожного дня Руслан разом з Людмилою і Христиною їдуть у реабілітаційний центр. Спочатку навіть з їхньою допомогою він не міг зробити жодного кроку, а сьогодні хоч і важко, але сам іде з ходунками. 

«Я був в паніці, мені було тяжко змиритися, що я безпомічний», - каже Руслан.  

За ним крадькома спостерігає дружина і радіє кожному його руху. Один раз вона вже втратила Руслана, коли їй подзвонили і сказали, що чоловік загинув під Херсоном. «Ваш чоловік - герой, він загинув, привеземо за день-два. Я кажу це точно він? Так! Три свідки, які бачили, як пробило голову наскрізь, не виживають люди від такого поранення», - переповідає жінка розмову.  

Їй сказали, що під щільним вогнем не можуть забрати тіло, але незабаром спробують це зробити і родина має готуватися до похорону. У цей час Руслан лежав в окопі в селі Олександрівка на Херсонщині. «Мене відтягнули до окопа, щоб мене не переїхала техніка. В окопі я лежав три дні», - пригадує чоловік.  

За три дні, коли бої стихли, мешканці Олександрівки пішли окопами, аби подивитися, чи не має там поранених українських військових. «Вони почули, що я хриплю і мене дістали. Мене поїли яйцями і  молоком», - пригадує чоловік.  

Руслана ховали у хліві, але чоловік періодично непритомнів, голова була пробита, двоє чоловіків вирішили доправити його до лікарні, але перехопили росіяни. Росіяни привезли Руслана у СІЗО, а згодом до лікарню Херсона. На допит приходив їхній капітан. «Він мені пропонував перейти на їхній бік, я вибрав полон», - розповідає Руслан. 

Палата спочатку була під конвоєм російських солдатів, а після операції Руслана вже так ретельно не охороняли. Нейрохірурги видалили частину черепа, почистили рану. Мозок був ушкоджений, що вплинуло на моторику і Руслан не міг підвестися на ноги. Окупанти розуміли, що втекти він не зможе.

«Через те, що я 10 днів пролежав без медичної допомоги, пішла гематома, загноєння, довелося видаляти частини кістки, через це такі проблеми», - розповідає військовий. 

На лікарняному ліжку Руслан згадав телефон дружини і за 10 днів після звістки про загибель, їй зателефонували лікарі з Херсона і повідомили, що Руслан живий, але стан його тяжкий. Відтоді вона була на зв'язку з лікаря, але ситуація у Херсоні загострювалася. Ставало сутужно з медикаментами, виїхати і заїхати на окуповану частину ставало все складніше. Пройшов референдум і зник український зв'язок. 

У вересні, попри небезпеку, Людмила вирішила їхати в окупований Херсон. Її задача була знайти перевізника, який не просто знає цей маршрут, а який погодиться через десятки блокпостів перевести важкопораненого українського військового. І таку людину вона знайшла. Вона змогла попередити Руслана, що виїжджає і дні очікування перетворюються на вічність.

«Немає і немає, я не знаю, що думати і тут відкриваються двері. В мене сльози на очах, я плакав, я не можу говорити», - стримує сльози чоловік і зараз, коли згадує той момент.  

Людмила визнає - її спецоперація була б неможливо без допомоги відчайдушних херсонських лікарів, які тримали з нею зв'язок і запропонували виписати довідку, що Руслан травмувався в наслідок аварії, а не на полі бою. «Зробили дві виписки - для наших і одна, для росіян, що це ДТП», - розповідає Людмила. 

Щоб вийти з лікарні, вони чітко дотримувалися порад небайдужих херсонців. На чорному вході їх чекала автівка, а за кермом машини був чоловік місцевої масажистки, яка приходила до Руслана в лікарню. Ризикуючи, вони привозять пару до поромної переправи. За нею Руслана і Людмилу чекаю українські перевізники. Вони проходять десятки російських блокпостів, показують довідку про ДТП, але, на щастя, ніхто з росіян їх ретельно не перевіряє. 

На першому українському блокпості вони розуміють, що спецоперація вдалася. Людмила по суті викрала свого Руслана з полону. 13 вересня вони повертаються додому до Одеси саме в день народження Руслана. Доньки чекають батьків з тортом. 

Зараз Руслан наполегливо тренується заради своїх доньок, через пошкодження мозку порушена моторика рухів. Але м'язам дають щоденне навантаження, аби мозок згодом згадав, як кінцівками посилати правильні імпульси.

«Організм буде використовувати резерви і здорові частини мозку візьмуть на себе функцію пошкоджених. Нейропластичність - це дуже складний процес», - кажуть в реабілітаційному центрі.  

Чоловік прагне для початку почати хоча б самостійно пересуватись квартирою. «Я для цього все роблю, я тренуюся. Першик крок мені дає надію на майбутнє, що я зможу ходити», - переконує чоловік.

Читайте також:

• Народилася 31 червня: волинянка майже двадцять років не може довести, що вона - людина
• Думав про створення сім’ї, але пішов у монастир: історія священника з Луцької громади
• «Я вдячний своїм ногам, що колись вони так багато ходили»: історія українського Ремарка