Жінка, яка перемогла долю: історія Степаниди Гнатюк з Волині, яку в 5-річному віці депортували до Карелії

Її історію, як приклад незламності, віри у добро та людяність навіть у найтяжчі часи, переповіла газета «Слово правди».

Степанида Гнатюк у п’ятирічному віці разом із родиною була примусово вивезена сталінськими посіпаками зі своєї теплої, затишної хати на Житомирщині до далекої холодної Карелії.

У чужині її сім’я зазнала страшних втрат: там померли дідусь, бабуся і батько. Залишившись із безнадійно хворою на туберкульоз матір’ю, 13-річна дівчинка самотужки доглядала її. Лікарка з невеличкого медпункту, де не було жодних ліків, порадила Степані закопувати відкашляні матір’ю мокроти, щоб уникнути зараження.

4 червня 1942 року Степанида виконала останнє прохання матері, яка благала поховати її не в землі, а в труні. Дівчинка зібрала дошки за бараком, із яких сусіди склали дерев’яний ящик. Поховання відбулося на місці вирубаного лісу, серед пеньків, поруч із могилами інших людей.

Щоб вижити, Степанида збирала залишки ячмінних колосків на бідному архангельському полі, теребила зерно, молола його на важких жорнах і варила пісну затірку. Щонеділі разом із такими ж знедоленими ходила просити милостиню в сусідні села.

Наймаючись до колгоспниць, вона доглядала їхніх дітей і допомагала в господарстві. Навіть у школі, відповідаючи на уроках, дівчинка змушена була спиратися на парту, бо від холоду втрачала чутливість у ногах. Найбільшим щастям для неї стали перші валянки, які вона отримала в шостому класі. 

Щойно закінчилася війна, як Степанида знайшла у чемоданчику, що залишився від рідних, конверт з адресою. Написала родичам, але після їхньої відповіді виявилося, що самій вирушати у далеку дорогу дівчинці не можна. З допомогою доброї вчительки, яка симпатизувала здібній учениці, надіслала звернення до комітету держбезпеки. На диво, відповідь прийшла без затримок – їй дозволили одержати пропуск. І тут знову пощастило – чиновник, «закрив очі»,  що 16 років Степаниді виповниться лише у грудні, й видав їй паспорт у серпні 1945 року.

Уже із паспортом і пропуском на руках, усвідомила, що коштів на залізничний квиток не має. У розпачі зайшла до райкому комсомолу, де в кінці робочого дня, на щастя, ще застала секретаря. Той побідкавшись, на хвилину вийшов з кабінету, а, повернувшись поклав перед дівчиною гроші. Того ж вечора ще встигла на поїзд до Москви. 95-річна жінка до подробиць пам’ятає ту дорогу додому. Московські вокзали, добрих попутниць-українок, військового, який посадив у потяг, станції Козятин і Шепетівку, звідки мала добиратися до вказаної у листі Колодянки…

Спершу сирітку прихистила хрещена, та почувши, що дівчина має намір не працювати у колгоспі, а йти до сьомого класу, засумнівалася. Підтримали Степу мамині брати, зібралися і вирішили: хай вчиться, склалися грішми та справили племінниці чоботи. Їх і пошив один із них, щоправда, правий вийшов чорним, а лівий  – жовтим, бо лише таку шкіру вдалося купити. Та добре наваксовані вони не дуже то й різнилися. Семирічку дівчинка закінчила, уже проживаючи у родині хворого на епілепсію дядька, який після смерті дружини ростив четверо власних дітей.

До Володимира юна житомирянка потрапила майже випадково. Директор Житомирського медучилища, де Степа не змогла написати український екзаменаційний диктант, бо ж у російській глушині не вивчала рідної мови, спрямував її до посланця з Волині. Завуч педагогічного училища, що саме створилося у Володимирі-Волинському, шукав абітурієнтів по всій Україні. Степаниду Кізяк зарахували першокурсницею відділення, де готували вчителів початкових класів.

У тому першому наборі вчилися переважно такі ж бідові діти війни, було ще кілька хлопців-фронтовиків. У гуртожитку біля Успенського собору готували уроки при світлі каганця. Спершу у закладі не вистачало кваліфікованих викладачів. Та незабаром педагогічний колектив поповнили випускники Київського університету, подружжя Яворських, Мосійчуків, Пашинських.

Алгебру викладав директор Георгій Товкач, який виявився житомирянином і тому по-батьківськи тепло опікувався юною старанною до навчання землячкою. А вона подружилася із його маленькими доньками-близнючками, матір яких убили гітлерівці. Степанида, окрім навчання, старалася заробити копійчину. Влаштувалася прибирати у спортивному залі, бралася за різну хатню роботу у містян, у сім’ях викладачів.

Училище закінчила з відзнакою і відразу, без екзаменів, вступила до Луцького вчительського інституту. Тут  стало важче, адже філологи мають багато читати,  часу на роботу вже не залишалося.

– Але вчилася добре, стипендію мала завжди, один семестр – навіть підвищену, –  пригадує пані Степанида. – От тільки постійно хотілося їсти. Часом ділилася привезеними з дому харчами подруга родом із Будятич.

Одна з інститутських сесій стала для дівчини особливо складною. Хоча почалася вона приємністю – викладачка поставила їй п’ятірку у залікову ще перед сесією, «автоматом» – адже Степанида ретельно готувалася до кожного семінару і чудово відповідала на всі запитання. Однак  до наступного екзамену, як зараз пам’ятає, з дитячої літератури, належно підготуватися перешкодив голод.  А причина –  відріз червоного кашеміру. Ним похвалилася однокурсниця, мовляв, тато приніс, хочеш – і для тебе принесе такий (очевидно, батько працював десь у торгівлі). Звичайно Степанида не змогла відмовитися і віддала за омріяну тканину всю одержану стипендію.

Тому, коли перед екзаменом сідала до навчання – в очах чорніло, голодна дівчина засинала чи непритомніла над книжкою. На екзамені викладачка, здивована  слабкими відповідями, різко висварила Степаниду. А та, ледь вийшовши за двері аудиторії, зайшлася гірким плачем, вважаючи, що екзамен «провалила». Щоправда,  у заліковій  стояла «четвірка». Та у студентки ще довго не висихали сльози. Сукня із того кашеміру вийшла пречудова, її пошила мати Степиної подружки, не взявши ні копійки за роботу. Дівчина дуже любила те своє перше гарне плаття, зносила його до дірочок. На пам’ять залишилося  фото зі студентських літ, на жаль, воно чорно-біле і не передає красу червоного кашеміру.

Одержавши диплом із відзнакою, приїхала за розподілом в Оваднівський відділ освіти, звідти спрямували у село Красностав. На квартиру її прийняла родина Гудів, дуже працьовиті, добрі, порядні люди. Час, проведений у їхній хаті, пані Степанида згадує з глибокою вдячністю:

- У моєму житті настало два роки  раю! Нарешті не була голодною, дізналася, що таке масло, сир, молоко. Мене гляділи, як рідну дитину. Бувало, збираюся  ввечері до клубу, а господиня дає свою найгарнішу й теплішу хустину, аби не змерзла.

Ще працюючи у Красноставській школі, Степанида Арсентіївна уже заочно здобула повну вищу освіту, тоді якраз учительський інститут став Луцьким педагогічним. Через сім років, уже маючи власну сім’ю, перебралася до Володимира, де з чоловіком збудували будинок. Викладала у середніх класах шостої, потім третьої міських шкіл. Через хворобу на пенсію вийшла раніше, за вислугою років. Виростила доньку і сина. Має двох онуків та п’ятеро правнуків.

Досі й вона, і її діти товаришують із красноставською родиною Гудів та їхніми нащадками, які тепер стали недалекими сусідами тут, у місті. Теплими були зустрічі із вже давно дорослими доньками її наставника Георгія Товкача, за нагоди жінки завжди навідувалися до Степаниди  Арсентіївни.

За словами доньки Валентини, у її мами можна вчитися багатьох чеснот – щирої доброти, наполегливості, рішучості, працьовитості, вмінню  досягати поставленої мети, дипломатично, аргументовано відстоювати свою думку.

– Із дитинства знала, що мама завжди зрозуміє, поспівчуває, захистить. Їздила аж до міністра освіти, аби мене не направили на роботу надто далеко від дому. Відразу після здобуття Україною незалежності добилася компенсації за конфісковану у 1935 році батьківську хатину.

Зараз пані Стефа проживає разом із сином та невісткою на одній із затишних володимирських вуличок. Раніше, розповідає, частенько їздила до Красностава, де садила город на обійсті свекрів. Останніми роками вона більше вдома, хіба влітку просить дітей, аби підвезли на ринок. Цього року особливо вродили помідори, то продавала те, що не встигали з’їсти й переробити самі.

Влітку й восени сушила яблука, вони в Арсентіївни виходять – запашні, тоненькі, хрусткі й смачніші від магазинних чипсів.  Із задоволенням колишня вчителька перечитує свою бібліотеку. Любить зустрічатися з  правнуками, а найменшеньку запрошує, аби підготувати до школи.

Не дають сумувати господині двоє вгодованих довгошерстих пухнастиків – білий  кіт і його чорна подружка по черзі дрімають на широкому кухонному  підвіконні, навіть не підозрюючи, як їм пощастило із господинею, вона їх любить і ніколи не ображає. Адже народилася у рік Змії, якій притаманні гострий розум, мудрість, шляхетність, сильна інтуїція, уміння досягати успіху, долаючи всі перешкоди.

Якщо замислитися, то й справді — пережиті  95-річною Степанидою Арсентіївною у дитинстві та юності жахіття загартували її душу, а доля у найскрутніших обставинах посилала  добрих людей, які допомагали, підтримували, спрямовували. Мабуть, завдяки їм та сильним янголам-охоронцям і вона також навчилася  бачити в людях добро, і сама дарувала і дарує його усім,  хто поряд.  

Читайте також:

• Шістдесят років дружби: історія двох сусідок з Волині, які пройшли через всі випробування життя
• Має 13 внуків і 21 правнука та чекає праправнука: історія великої родини бабусі Ганни з Волині
• Має 4 онуків, 8 правнуків, дочекалась і праправнуків: найстарша мешканка села на Волині відзначила 95 років