Понад 60 років разом: подружжя з Волині розповіло секрет свого щастя
Омелян Федотович та Надія Калениківна Горкуші з Чарторийська у жовтні святкуватимуть 61-у річницю спільного подружнього життя.
Про це пише видання «Нова доба».
На рушничок щастя вони стали в далекому 1964 році. Обоє, як то кажуть, бідові: він – сирота, вона – із трирічного віку виросла без батька.
«Із нашої сім’ї у шість людей в 1946 році залишився лише я із 15-річною сестрою, – вертається в минуле Омелян Федотович. – Мені на той час шість років виповнилось. У 1944 році фашисти вбили батька. Розказували, що біля нашої хати їхні танки стояли, тож наказали, щоб ніхто із будинку не виходив. Батько того дня на роботу пішов, і ввечері його мати вже вбитим знайшла. Того ж року померла старша сестра, а через два роки загинув старший брат і матір, не скажу точно хто їх вбив…»
Глядіти племінників із Луцька приїхала тітка, яка й оселилась у їхній хаті.
«Вона була доброю, не ображала нас, – згадує Омелян Федотович. – Сестра через два роки вийшла заміж, а тітка Лукерія виростила мене. Заміж вона так і не вийшла. Прожила більше дев’яносто років, ми догледіли її до смерті».
Закінчивши семирічку, Омелян подався на заробітки на Дніпропетровщину – трудився різноробочим на будівництві. Перед армійською службою, на яку пішов двадцятирічним, встиг і в колгоспі попрацювати, й будівельником в Казахстані. В колгоспі, хоч і недовго, трудився в МТС із товаришем, той і навчив його водити трактор, навички згодились, під час армійської служби їздив на машині. Водійське посвідчення отримав вже згодом.
Його подружня доля чекала в рідному селі. З Надією разом виросли, знав, що батька дівчини у 1945 році забрали на шахти в Караганду (можливо й вислали – авт.). Там він і згинув. Скільки рідні не писали, аби дізнатись про нього, та так і не мали ніяких новин. Надійка після закінчення школи пішла у Ківерці навчатись на продавця і незабаром працювала у рідному селі в магазині.
«Мабуть, знана була наречена, за прилавком стояла. Не боялись, що відмовить у побаченні? – запитую Омеляна Федотовича, на що він лише посміхається: «Та ні, не боявся».
Через рік зустрічей одружилися. Традиційно весілля гуляли після збору урожаю – 10 жовтня, із сотню гостей запросили з двох сторін. Відразу ж і повінчалися.
«Я непартєйний був, то заборони ніякої не було», – каже Федотович.
Незабаром молодий господар взявся за будівництво власного житла. В колгоспі працював помічником, а згодом бригадиром, та в основному на тракторі – тридцять три роки їздив залізним конем. Перейшла працювати в колгосп і Надія – куховарила механізаторам. Раділо подружжя діткам – троє донечок виростали маминими помічницями. Як і всі тримали в селі господарку.
«Років п’ять лише як корову збули, – розповідає мій 85-річний співрозмовник. – Мав свій тракторець, і орав, сіяв, й косив сам. Та став зір гіршати, одне око взагалі не бачить, був у медиків, лікуюсь, побачимо що скажуть згодом».
Пороз’їжджалися давно вже діти – одна донька на Хмельниччині, ще дві – у Вінниці та в росії проживають. Потішили п’ятьма внуками, двома правнуками. Навідуються в гості, щодня телефонують, кличуть жити до себе.
«Та куди ж ми з Надею з рідної хати? – говорить Омелян Федорович. – Вона – мої очі. У неї от ноги підводять, так шкода, що я не можу за кермо сісти, завезти її до церкви. В магазин ходжу, куплю що скаже, не забуваю й про улюблені її цукерки – беру м’якенькі, як от «Корівка».
Разом вже шістдесят років подружжя.
«Не віриться, промайнули як одна мить, – зізнається дідусь. – Звикли разом все робити, радитись. Було як і у кожній сім’ї: посварились – помирились. Дуже любили вдвох в ліс вибиратись по гриби. Надя завжди білих більше назбирувала, вона шустріша. А як вишивала! Он в хаті і її картини, і рушники, й серветки. Сорочку мені також вишила. У нас в одному місяці дні народження: 9 серпня мені 85 виповнилось, а 29 – дружину вітав із 83-річчям. А згодом, звичайно, із річницею весілля, ніколи не забуваю».
Переживає подружжя за двох онуків, які захищають нині Україну.
«Телефонують нам, і я дзвоню, – промовляє Федотович. – Зрозуміло, що не розпитую нічого, то ж «воєнна справа», вони за наше здоров’я питають, а ми Господа просимо, щоб оберігав їх та усіх наших воїнів. Щоб скоріше в Україні мир настав».
Читайте також:
- «Любов допомогла нам біду здолати і вилікуватися»: подружжя з Волині відсвяткувало 64-річчя шлюбу
- Лучанин зустрів жінку з власної картини: історія кохання, яка сильніша за смерть
- У сім'ї все роблять гуртом: історія матері-Героїні з Луцького району, яка народила вісім дітей
Будь в курсі усіх новин
