20-річним поїхав у Чорнобиль: спогади волинянина, який будував дороги в зоні відчуження ЧАЕС

Сьогодні він згадує ті події як частину свого життя, де щоденна робота рятувала інших, попри невидиму загрозу радіації, пише «Нова доба».

Уперше до зони відчуження він поїхав зовсім юним – 20-річним хлопцем, щойно влаштувавшись на роботу в Шляхово-будівельне управління № 51 у Маневичах. Це було на початку серпня 1986 року – через три місяці після вибуху на Чорнобильській АЕС.

«Після строкової служби в армії я пішов працювати в ШБУ. Тоді багато наших їхали в Чорнобиль – по черзі. Мій двоюрідний брат мав вирушати, але в нього саме дружина була вагітна. Попросив мене підмінити – я погодився. Вперше був там із 1 по 29 серпня 1986 року на будівництві дороги до Прип’яті. А вдруге – вже у жовтні 1987-го, коли прийшла моя черга, − до Славутича, – згадує ліквідатор аварії на ЧАЕС».

Віктор Ковердюк був водієм самоскида ЗІЛ-130. Ним їздив із Маневич в Чорнобиль. Його завданням було перевезення матеріалів для будівництва доріг – життєво необхідних артерій у зоні відчуження. Його шлях проліг туди, де ще зовсім недавно вирувало життя – до Прип’яті, міста енергетиків, яке в одну мить стало символом найбільшої техногенної катастрофи. Саме тут і довкола нього розгорталися масштабні роботи з ліквідації наслідків аварії.

«Ми прокладали дороги і в населених пунктах, і поза ними. Я возив щебінь, асфальт. Базувалися в Іванкові», – розповідає чоловік.

У ті місяці Іванків став фактичними «воротами» до зони відчуження – тут розміщувалися ліквідатори, техніка, працювали медики, координувалися всі процеси. Саме звідси тисячі людей щодня вирушали на небезпечні роботи.

Будівництво доріг у зоні було надзвичайно важливим. Вони забезпечували доставку техніки та матеріалів для спорудження саркофага над зруйнованим реактором, а також допомагали зменшити поширення радіоактивного пилу – ґрунт покривали асфальтом або бетоном.

«І на самій станції я бував не раз. Навіть їсти до їдальні туди ходили», – пригадує Віктор Тимофійович.

Засоби захисту були мінімальними.

«Видавали лише маски. Пропуски в зону клеїли на лобове скло автомобіля. Радіацію вимірювали постійно – і коли заїжджали, і коли виїжджали. Техніку мили водою. Але тоді про небезпеку особливо не думали – кожен просто виконував свою роботу».

А працювали там тисячі таких, як він – звичайних людей, які стали на захист інших, не до кінця усвідомлюючи всі ризики.

Віктор Ковердюк – уродженець села Лишнівка, найстарший із чотирнадцяти дітей у родині. Усе своє життя він присвятив дорожній справі: працював у ШБУ-51 на ЗІЛі та КамАЗі, згодом – у Маневицькій дорожньо-експлуатаційній дільниці.

Як ліквідатор аварії на ЧАЕС, він вийшов на пенсію у 50 років, однак ще тривалий час продовжував працювати.

«Лише два роки, як остаточно на заслуженому відпочинку, – каже чоловік, який цьогоріч відзначив 60-річчя».

У Маневичах він оселився вже після поїздок у Чорнобиль. Разом із дружиною Любою збудували дім, виростили доньку Альону та сина Тараса, нині тішаться трьома онуками.

«Інколи думаю поїхати в зону відчуження, подивитися, як усе змінилося. Але все якось не зберуся, – зізнається Віктор Тимофійович, який охоче  долучається до заходів, що проводить Маневицька районна добровільна організація «Спілка Чорнобиль».

Навіть через чотири десятиліття пережите не стерлося у спогадах цього чоловіка, який працював на прокладанні доріг там, де навіть пил був небезпечним. Саме завдяки таким людям світ вистояв.

Юлія Музика

Читайте також:

• У громаді на Волині ліквідатори ЧАЕС і потерпілі роками виборюють свої доплати в судах
• Як 20-річний курсант з Волині опинився в епіцентрі Чорнобильської катастрофи: спогади про квітень 1986-го
• «Ми їхали рятувати людей»: спогади ліквідатора з Волині про роботу в зоні Чорнобильської АЕС