Як 20-річний курсант з Волині опинився в епіцентрі Чорнобильської катастрофи: спогади про квітень 1986-го

Василь Гутий —  колишній міліціонер, у минулому боєць спецпідрозділу «Беркут», родом із села Холопичі на Волині. Сьогодні він пенсіонер, волонтер, батько дорослих сина й доньки та дідусь онуків. Та 40 років тому він був одним із тих волинян, які допомагали евакуйовувати людей із Прип’яті після аварії.

У 1986 році Василю Гутому було лише 20 років. Тоді він навчався у Навчальному центрі МВД в Києві разом з іншими правоохоронцями. Чоловік зізнається: уявити не міг, що в такому віці стане учасником подій, які увійдуть до світової історії.

У розмові з журналістами ВСН Василь Михайлович поділився спогадами про ті дні. Каже: тоді ніхто не усвідомлював масштабу трагедії і не розумів, що аварія на ЧАЕС стане катастрофою світового рівня.

«Нас підняли по тривозі. Автобуси і Рудий ліс»

У січні 86-го Василь Гутий розпочав навчання у школі міліції в Києві. А вже через кілька місяців, у ніч на 26 квітня, його разом з іншими курсантами підняли по тривозі — і відправили у невідомому напрямку після аварії на Чорнобильській атомній електростанції. 

— Нічні тривоги для нас були звичними, але тоді все було інакше. Нас швидко зібрали, посадили в автобуси й сказали їхати. Ніхто не пояснював, куди саме і що сталося. Ми їхали вночі. Дорогою бачили колони автобусів. Я навіть почав їх рахувати — нарахував понад 80, а потім задрімав. Прокинувся — знову автобуси, а ми далі їдемо.

Коли автобуси зупинилися, курсанти вийшли просто посеред лісу.

— Ми розстелили шинелі й сіли на землю. Було холодно. Через деякий час під’їхали військові на бронетранспортері й кажуть: «Чого ви тут сидите? Тут висока радіація». А ми ж нічого не знали — навіть дозиметрів не мали.

Згодом їхню групу відправили безпосередньо до міста Прип’ять, де вже готували евакуацію мешканців. За словами Василя Михайловича, на той час Прип’ять була одним із наймолодших міст Радянського Союзу, збудованим для працівників атомної станції.

— Місто було дуже гарне, нове. Будинки нові, кінотеатр, магазини — усе сучасне. Там жили працівники станції та їхні родини.

Після евакуації місто фактично спорожніло. У Прип’яті залишилися лише окремі працівники станції та обслуговуючий персонал.

«Робота в зоні: вертольоти над реактором і перші дні в Прип’яті»

Через кілька днів після аварії на Чорнобильській АЕС над станцією почали працювати військові вертольоти. Вони скидали в зону реактора пісок, свинець та інші матеріали — намагалися зменшити наслідки аварії та загасити пожежу.

— Уже на другий день ми бачили, як вони постійно літали над реактором. Тоді стало зрозуміло, що ситуація дуже серйозна.

Паралельно тривала робота в місті Прип’ять та навколишніх територіях. Правоохоронці чергували, забезпечували порядок і допомагали в евакуації людей. За словами Василя Гутого, у зоні вони перебували кілька днів.

— Ми працювали по чотири години, потім нас автобусом відвозили в Чорнобиль на ніч. Жили у звичайних приміщеннях, спали на матрацах. Ніякого спеціального захисту не було — просто форма.

Через три дні групу вивели із зони. Форму вилучили, натомість видали інший одяг. 

«Під час чергувань у зоні траплялися й короткі побутові епізоди. Пам’ятаю, що ті чотири години відсиділи — і потім автобус нас забирав, віз у Чорнобиль на ніч.

У самому місті інколи доводилося перетинатися з місцевими жителями або працівниками, які ще залишалися в зоні. Було чергування, я сидів на лавці, аж тут з балкону гукає мене чоловік, каже «Ей, солдат, заходь».

Заходжу  — стоїть стіл, а на ньому пляшка, ковбаса, червона ікра. На той час це була взагалі екзотика. Ми ж мали сухпайок, а тут таке. Нам казали різне… хтось навіть говорив, що трохи алкоголю можна. Мовляв, це «знімає напругу». Але ми просто сиділи, пили чай і розмовляли.

Тоді ж, в Україні діяла антиалкогольна кампанія, і навіть просто дістати алкоголь було складно. Пам’ятаю, як у Києві стояли в черзі по кілька годин. Давали по дві пляшки в руки».

Госпіталь та життя після подій Чорнобиля

Після повернення із зони аварії Василь Гутий потрапив до госпіталю в Києві.

— У мене відкрилася виразка шлунка. Чи це було наслідком стресу, чи впливу радіації — сказати важко. Але до того проблем зі шлунком у мене не було.

Чоловік зізнається, що тоді мало хто серйозно замислювався про довгострокові наслідки перебування в зоні. Усе сприймалося як виконання службового завдання, без повного усвідомлення ризиків.

Василь Гутий після служби в армії понад 20 років працював у міліції, зокрема 13 років — у спецпідрозділі «Беркут». Пізніше, в 2015-2016 роках, чоловік перейшов до роботи в органах місцевого самоврядування: був сільським головою, а згодом — старостою громади.

Нині він на пенсії. Займається домашнім господарством, допомагає військовим і залишається активним у громадському житті.

«Про Чорнобиль не можна забувати»

Василь Михайлович переконаний, що про події 1986 року потрібно говорити постійно, особливо з молодшим поколінням.

— Про це треба розповідати більше. Бо зараз молодь уже мало знає про ту катастрофу. А це частина нашої історії, яку не можна забувати.

За його словами, пам’ять про трагедію на ЧАЕС — це не лише про минуле, а й про розуміння ціни помилок і відповідальності людини перед майбутнім.

Читайте також:

• Напередодні 40-ї річниці аварії на ЧАЕС у Луцьку зустрілися з постраждалими
• У Луцьку вшанували учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС