10 тисяч обідів під реактором: як 23-річна волинянка Світлана Богайчук працювала кухаркою у Чорнобилі

Про жінку розповідає газета Слово правди.

У лютому 1987 року Світлана на місяць полишила роботу в нещодавно відкритому кафе «Казка». Зібрала у валізу змінний одяг, а також – фартухи, уніформу, рулони марлі – усе необхідне для роботи, до кінця не усвідомлюючи, з чим доведеться зіткнутися, але твердо вирішивши їхати – група з працівників системи громадського харчування Волинської області вирушала в Чорнобиль працювати в їдальні.

«Не було жодних пояснень та інструктажів. Ніхто нічого про роботу в небезпечних умовах не розповідав, інформація про радіаційну небезпеку довго замовчувалася… А ми, молоді, сприймали цю поїздку, як пригоду», – ділиться спогадами пані Світлана.

Наша розмова відбувається у приміщенні Володимирської міської добровільної організації «Спілка Чорнобиль», яку Світлана Богайчук очолює вже 15 років. На стінах фотолітопис організації: знімки ліквідаторів, фото зі спільних заходів, а на столах – книжки про Чорнобиль і… ящики з допомогою, які готуються до відправки воїнам на передову.  

Рудий ліс огорнув страхом

…З Володимира цим автобусом їхали лише двоє. Софія Неродик, теж за професією кухарка, була вдвічі старшою за Світлану і вже вдруге після двомісячного перебування вдома вирушала у Чорнобильську зону – працювала там у листопаді 1986-го. З нею Світлані було спокійно і безпечно, бо знала, що не сама уже, а, наче з рідною людиною, хоч знайомство їхнє відбулося на автостанції перед посадкою.

За увесь шлях групу з одного автобуса в інший пересаджували двічі, щоб транспортний засіб з умовно чистої зони у забруднену не в’їжджав. Так зупинялися в Києві, Вишгороді.

Змінювалися пейзажі за вікном: подекуди чорнота вже в’їлася в залишки кучугур колись білюсінького снігу – довкола було по-лютневому сіро. І коли на цьому фоні постала щітка рудого лісу, дівчину вперше огорнув страх.

«Ми побачили, як радіація надала зеленій хвої неймовірно рудого забарвлення. Ставало не пособі й від загублених і покинутих на дитячих майданчиках біля опустілих будинків ляльок та інших іграшок, вицвілих під сонцем і брудних через дощі, як по одній із них проїхав БТР…», – пригадує перші враження від побаченого у постраждалому від аварії міста пані Світлана.

Володимирчанок поселили у трикімнатну квартиру в п’ятиповерхівці біля школи. Ще зовсім нещодавно у ній мешкала звичайна сім’я – зі своїми турботами, мріями й планами, та від попередніх власників, як і від їхнього минулого життя, в оселі не лишилося й сліду.

«У квартирі не залишилося жодних речей попередніх господарів. Ми з Сонею оселилися у дитячій кімнаті, де було облаштовано три спальні місця. У просторому залі стояло вісім ліжок, у середній кімнаті – трохи менше. Так мешкало разом близько п’ятнадцяти жінок. Душ був лише один. Кухня теж залишалася практично порожньою – без техніки й посуду для приготування їжі», – розповідає про побутові умови Світлана Богайчук.

Щоденна робота кухарів у Чорнобилі

Працівниць їдальні забирали автобусом біля будинку і відвозили до місця роботи прямою дорогою, обабіч якої стояли п’ятиповерхівки. Світлана ще зловила себе на думці, що місто чимось нагадує Володимир, – такі ж  будинки, схожі вулиці, але без людей, без життя. Пересуватися тут можна було лише за перепустками, і кожна з них діяла в межах визначеної зони. Територію поділили на окремі ділянки з блокпостами, де постійно чергували патрулі.

Їдальня для ліквідаторів наслідків аварії була облаштована у величезному приміщенні колишньої станції технічного обслуговування автомобілів.

«Лише на роздачі страв були дві довгі поточні лінії, і на кожній працювали по десятеро людей. Мене поставили в кінці однієї з них – я виставляла підноси з готовими стравами. Так за день ми забезпечували харчуванням до десяти тисяч людей», – пригадує Світлана Богайчук.

Для роботи у їдальні працівникам видали лише білі костюми з цупкої тканини – штани та куртку, а також марлеві пов’язки. У кожного на шиї обов’язково мав висіти пропуск, а на грудях – дозиметр, який звуковим сигналом реагував на підвищення рівня радіації. Світлана ж, прагнучи трохи вирізнитися серед одноманітності, замість звичного кухарського чепчика одягала власноручно створену з накрохмаленої марлі пов’язку у формі квітки – такої не було ні в кого з команди.

Працювали у цій їдальні не тільки жінки, а й чоловіки, зокрема й старшого віку з числа військовозобов’язаних резервістів, яких мобілізували з цивільного життя – їх називали партизанами. Вони відповідали за приготування перших страв у величезних котлах і м’яса.

«Так я познайомилася з колишнім військовим Володею з Кіровограда. Вперше він приїздив у Чорнобиль у травні 1986-го, тоді отримав дозу радіації, що у півтора раза перевищувала допустиму норму. Це вплинуло на його здоров’я, згодом розпалася і сім’я, тож він не мав куди повертатися, казав, лишиться й допомагатиме скільки зможе. Він по-батьківськи мною опікувався, підтримував».

Світлана Анатоліївна розповідає, що меню для ліквідаторів не вирізнялося різноманітттям. Переважно готували каші, пюре, супи і борщі. До страв додавали м’ясо шматками. Макарони готувати не дозволялося, як і страви з фаршем. Окремо видавали сметану, кефір, повидло – усе порційно в герметичних ємностях. Раціон був одноманітним.

«Ми теж харчувалися у їдальні. Інколи так хотілося смаженої картоплі чи котлет. Тож іноді, як випадала вільна хвилина, кухарі могли приготувати щось просте й домашнє – уже для себе», – пригадує моя співрозмовниця.

У їдальні для приготування страв було усе необхідне кухонне обладнання, але воно часто виходило з ладу. Ламалася техніка, посудомийні машини, котли… Тож багато процесів працівники виконували вручну: нарізали хліб, чистили картоплю, мили посуд… Тому між видачами страв, для Світлани завжди знаходилася робота на кухні.

Так працювали 30 днів без жодного вихідного – з самісінького ранку і до пізнього вечора.

«Ми були молодими, жартували, сміялися. Попри обставини, які стали причиною нашої зустрічі… Хлопців привозили в їдальню просто з об’єкту. Пожежники, водії, будівельники у робочому одязі та кірзових чоботах приходили підкріпитися. Уже десь на середині їхньої трапези ми, працівники їдальні, відчували, як наступає сонливість – якась непереборна втома. Простір навколо просячувався  невидимими і нечутними на запах молекулами радіації. Бувало, станеш на одне місце – фонить, станеш на інше – наче норма. Найбільше фонила підлога – через усе те, що на підошвах взуття переносилося», – розповідає Світлана Анатоліївна.

Все, що залишалося після чергового прийому їжі вивозилося в могильник. А приміщення – стіни, стелю, підлогу мили зі шлангів спеціальними розчинами. Після цього самопочуття колективу їдальні покращувалося.

Близько до зруйнованого реактора

За час перебування у Чорнобилі Світлані Богайчук довелося побачити й розвалини зруйнованого ядерного реактора. Звісно, її заздалегідь не попередили, що опиниться так близько до цього об’єкта.

«Одного разу заввиробництвом запитав, хто з працівниць їдальні зголоситься відвезти їжу на певний пункт. Я поїду, – відгукнулася. Так ми ще з трьома дівчатами після вечері для ліквідаторів (нас підмінили колежанки), отримали не лише термоси з їжею, а й додаткову перепустку. Відразу кинулося в очі, що вона була червоного кольору, із написом зони дії – «Всюди». Та хто тоді замислювався що це означало. На вулиці було холодно, ми одягли куфайки, вийшли назовні, де на нас чекали поліцейський УАЗик і БТР, в якому ми й вирушили в дорогу. Ніхто з нас не запитував, куди їдемо.

Один шлагбаум, інший. Зупинилися. Вийшли на вулицю. Довкола – темрява. Лише подекуди світло осяває розвалини об’єкта, який не вдавалося розпізнати – такої споруди ми ще не бачили.  Лише згодом прийшло усвідомлення, що це була частина зруйнованого енергоблока. Хлопці з БТРу занесли термови в одне з приміщень. У довгій кімнаті ми накрили великий овальний стіл. Не сервірували – просто розставили бенкетні страви, такі, які в нашій їдальні зазвичай не готують. Завдання виконали й повернулися».

Для кого був цей бенкет пані Світлана так і не дізналася. Припускає, можливо, найкраще, чим можна було поласувати в такому місці у той час було для тих, хто вже були невиїзними, хто вже там і залишилися. Більше подібного завдання працівники їдальні за час її роботи там не отримували.

Дім із відчиненими дверима

«Якось я попросила земляка-правоохоронця провести мене у приватний сектор, бо хоч перепустку для пересування містом мала, але вештатися вулицями не дозволялося… А так кортіло подивитися людські будинки, які уже майже рік стояли пустками. Одного вечора ми, підсвічуючи ліхтариками, увійшли на чиєсь обійстя: хвіртка відчинена, будинок не замкнений. У домі все було так, як його поспіхом лишили господарі. Меблі, одяг, взуття, дитячі іграшки, посуд і навіть харчі. Десь щось перекинуто – господарі збиралися поспіхом», – розповідає пані Світлана.

…Через 15 років Світлана Богайчук приїхала в Чорнобиль знову. На екскурсію у зону відчуження, яку організувала обласна спілка чорнобильців. Знову побачила ті вулиці, п’ятиповерхівки й приватні будинки. Не було уже біля них автівок, які ще у 1987-му недоторкано стояли у дворах, бо дуже фонили.

«З нами в Чорнобиль їхали уже мешканці Луцька, яких колись евакуювали з цієї зони. Вони прагнули побачити свої колишні домівки. Побачили голі стіни. З їхнього, як і з інших жител, мародери повиносили усі речі: меблі, ванни й навіть люстри і крани», – згадує Світлана Богайчук.

Того разу вона побувала й біля накритого саркофагом реактора. Та це була не єдина ескурсійна поїздка в чорнобильську зону – на 35-ту річницю Чорнобильської катастрофи жінка відвідала місто знову.

«Місто позаростало деревами і чагарниками і вже до під’їздів не добратися. Поруйнувалися стіни й покрівля будівель, колишні вулиці зникли під зеленими хащами. Але в цій занедбаності дивним чином вирізнялося рясне цвітіння яблунь», – розповідає Світлана Іванівна.

Світлана вийшла заміж через пів року після повернення з Чорнобиля. Невдовзі завагітніла. Народився син Дмитро.

«До семи років з сином все було добре, ріс жвавим, допитливим. Коли вже був у першому класі, у дитини стали проявлятися проблеми зі здоров’ям… Проявлялися наслідки Чорнобильської катастрофи».

31 грудня 1995 року у Богайчуків народилася донька Іванка. Зараз вона уже має свою сім’ю. З чоловіком Макісом і двома дітками живе у Греції – на батьківщині  обранця, з яким познайомилася ще під час навчання в університеті ім. Лесі Українки, коли поїхала у цю країну проходити практику.

Світлана Богайчук до виходу на пенсію працювала кухаркою. У її трудовій книжці – чимало записів: кафе «Волинь», «Казка», «Молодіжне», «Слов’янське» – заклади, в яких вона працювала протягом різних періодів свого професійного життя. Та разом із роботою і сімейними турботами невід’ємною частиною життя завжди була й активна громадська діяльність.

Володимирська спілка об’єднує ліквідаторів

Люди, які їздили у Чорнобиль ліквідовувати наслідки катастрофи, у Володимирі об’єдналися в спілку, щоб підтримувати одне одного та разом відстоювати свої права. Організація то розпадалася, то відновлювала діяльність. У нинішньому вигляді її офіційно зареєстрували у 1997 році, а засновником став Сергій Чавлюк (нині він захищає Україну). Того ж року до спілки долучилася і Світлана Богайчук.

У той час кістяк організації становили люди, які були готові відстоювати інтереси інших: Віталій Герез, Олександр Ігнатенко, Микола Баковський. Згодом спілку очолював Володимир Нечепуренко і вже 15 років її незмінною головою є Світлана Богайчук. Нині організація об’єднує 72 особи, серед яких 35 ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС: військові, водії, правоохоронці, пожежники, будівельники.

За словами очільниці організації, їй довелося опановувати юридичні тонкощі та норми законодавства у сфері соціального захисту й медичного забезпечення, аби ефективно допомагати людям.

Особливо складним, пригадує, був період, коли ліквідаторам необхідно було збирати численні документи та доводити на лікарських комісіях, що інвалідність настала саме внаслідок участі в ліквідації аварії на ЧАЕС.

Спілка стала для багатьох місцем, де вислухають, підкажуть і допоможуть знайти вихід навіть у складних життєвих обставинах.

Ліквідатори аварії на ЧАЕС проходили регулярні медичні огляди, їм надавали вітаміни для укріплення організму, отримані від країн-донорів, препарати з вмістом йоду, розторопшу… Колись більш доступним було й санаторно-курортне лікування та оздоровлення в Криму, Одесі, Закарпатті, Трускавці…

Та з роками наслідки трагедії давалися взнаки. У багатьох ліквідаторів погіршувалося здоров’я. Люди не залишені наодинці зі своїми труднощами.

«Серед найактивніших членів організації – Сергій і Світлана Чавлюки, Володимир і Наталія Мориси, Віктор Поліщук, Валентина Баковська, Алла Капітанюк, Неля Неродик, Світлана Пасічко, Тоня Янець. Вони живуть справами спілки. Саме на таких небайдужих людях тримається діяльність організації», – каже очільниця ГО.

Волонтерство і поїздки на Схід

Коли в 2014 році росія напала на Україну, Світлана Богайчук долучилася до волонтерства. Спершу допомагала речами першої необхідності людям, які покинули свій дім і знайшли прихисток у Володимирі. Так приміщення «Спілки Чорнобиль» відчинило свої двері для переселенців. Кожен, хто цього потребував міг прийти сюди за постільною білизною, посудом, одягом. Згодом почалася допомога військовим: спершу для племінника і його побратимів, які у 2015 році перебували у гарячій точці, згодом і для інших захисників. Пані Світлана разом з однодумцями завантажувала допомогою бус і особисто вирушала на Донбас у зону АТО/ООС. Після розвантаження автівки, повертаючись додому, відвозили у лікарню Дніпра поранених воїнів. Скільки таких поїздок здійснила – не полічити, двічі потрапляла під обстріл.

Після початку повномасштабної війни збір і відправлення допомоги продовжується. Активні члени організації, колишні колежанки пані Світлани, які мешкають за кордоном, присилають допомогу, котра розподіляється і фасується для відправлення на передову.

«Передаємо шкарпетки, ліки, сухі борщі, солодощі та інше через волонтерів із Зимнівської громади на чолі з Віталієм Клаком, дещо надаємо за запитами ГО «Крила матері» та її очільниці Діани Шевчук для відправлення захисникам, тісно співпрацюємо Нововолинським волонтерським об’єднанням «Перемога UA». Постійно збираємо допомогу для стабілізаційного пункту в Ізюмі, польового шпиталю в Чугуєві. Постіль, ковдри, ноші, одяг, засоби гігієни, знеболюючі препарати – це розхідний матеріал, який потрібен постійно», – розповідає Світлана Анатоліївна.

За чотири роки повномасштабної війни за підтримки володимирських чорнобильців вдалося зібрати та відправити на передову близько двадцяти тонн гуманітарної допомоги для наших захисників. І ця робота невтомно продовжується.

«Уже чотири десятиліття 26 квітня перед очима так явно постають ті люди, з якими упродовж місяця довелося працювати в Чорнобилі. Молоді, усміхнені і щирі… Люди, які були у центрі найбільшої техногенної катастрофи на землі і зробили все можливе, щоб зупинити трагедію… Забулися імені, не запам’яталися прізвища, але пережиті разом моменти не стерти рокам», – каже Світлана Богайчук.

Фото з архіву Світлани Богайчук.

Валентина ТИНЕНСЬКА

Читайте також:

• 20-річним поїхав у Чорнобиль: спогади волинянина, який будував дороги в зоні відчуження ЧАЕС
• Як 20-річний курсант з Волині опинився в епіцентрі Чорнобильської катастрофи: спогади про квітень 1986-го
• Їздив у Чорнобиль і співав для ліквідаторів: спогади архідиякона з Волині