Архітектор з Волині Володимир Цапук: від креслень до окопів – роздуми про життя і війну

Шлях у професію: все почалося з креслень церкви

«Архітектура без людей — це купа каміння»

- Як Ви стали архітектором? Що стало відправною точкою цього шляху?

- Завжди хотів цього, і на диво, мрія здійснилася. У дитинстві, в моєму рідному селі Мстишин, відбудовувалася церква, що була знищена, здається, під час війни. Моя мама брала участь в організації цього процесу, і мені на очі потрапили креслення церкви (тоді ще не знав, що так ті малюнки називаються), яка могла бути збудована у нас в селі. Мама мені пояснювала, що це, власне, креслення, і ось така в нас буде збудована церква. Захотів собі теж робити таку «магію», коли ти щось намалював, а потім воно втілилося в життя. 

Ця церква так і не була збудована, але креслення десь у нас залишилися. Для мене це стало відправною точкою. Потім був шлях до Львова, навчання в коледжі Труша, політехніці. Згодом поїхав за кордон, набрався практики й почав творити. Повернувся сюди, бо тут, бачите, веселіші справи. Також пересвідчився, що архітектура без людей — це купа каміння насправді.

Вулиця Лесі Українки — серце простору Луцька

- У чому, на Вашу думку, архітектурна унікальність Луцька чи Волині загалом?

- Архітектурна унікальність? Не скажу. Може, це буде не дуже патріотично, але як уродженець Волині не вважаю її унікальною в контексті світової культури. Проте я впевнений, що є дуже багато людей, кому ця архітектура спокійна, рідна.

Є багато локальних перлинок, ще не відкритих, особливо з княжої доби по Волині. Також багато дрібних локальних пам’яток по самому місту, які ще не розкриті. Ця краса і потенціал для міста, модерністичні різні речі. Я думаю, хай вони, можливо, і не найвизначніші для світового контексту, але дуже важливі для самих містян. І унікальні, безперечно, бо за кожним будинком у когось є якась особиста історія.

«В місті ж головне не будинки, а простір між тими будинками. Ось Лесі Українки, вона сповнена життя…»

- Які міські простори Луцька Ви вважаєте вдалими, а які потребують переосмислення?

- Впевнений, що насамперед це наша вулиця Лесі Українки, бо там найцінніша архітектура, якою користуються люди на повну. А в місті ж головне не будинки, а власне простір між тими будинками. Ось Лесі Українки, вона сповнена життя, багато що діється, всі події стікаються. Всі люди просто виходять туди, і мені здається, що вона наповнена.

Сподіваюся, що різні суміжні скверики, які до неї дотичні, теж колись отримають свої маленькі камерні простори. Їх дуже багато вздовж усієї вулиці, від Театрального Майдану і до Хрестовоздвиженської церкви. Сподіваюся, що там буде дуже багато цікавих власних таких невеличких просторів. Вони аж просяться. 

«Переконався оптимістично в силі людей: скільки можна хоч і знищити, але можна і відбудувати»

- Як змінилося Ваше бачення архітектури після того, як побачили війну?

- Творити значно цікавіше, ніж нищити. Переконався оптимістично в силі людей: скільки можна хоч і знищити, але можна і відбудувати. Бо є скільки прикладів, як війна руйнувала, і як люди буквально відновлювали все так, або перебудовували, що там дійсно не лишалося слідів бойових дій. Я вкотре і вкотре просто повертаюся до думки про силу і цінність людини.

Раніше це не так було помітно, бо раніше в голові було більше власне архітектурних форм, тобто якісь ці ж самі будинки чи ще якісь простори. А зараз, оцінюючи війну, те, що відбувається навколо неї, як виглядають спорожнілі міста, все більше й більше переконуюся у важливості людини. І що це означає, що таке гуманна архітектура і що таке людські виміри архітектури.

Під час війни це дуже гранично показується, тому що вона показує, що таке відсутність людини. Або, на жаль, нежива людина теж в архітектурному просторі. Тому дає повну палітру, на жаль, присутності людини — від найгірших її виявів до найкращих.

Гнідавське болото: зберегти — значить зробити особистим для кожного

«Наш шлях — перетворити це місце на таке цікаве і таке корисне для мешканців, що вони почнуть його егоїстично цінувати»

- Гнідавське болото – яким є шлях його збереження?

- Передусім турбота мешканців. Бо в їхніх же руках цей скарб міста є. Місто вже починає робити кроки. Я мав честь теж долучитися трошки до ідеї, як його зберегти. Сподіваюся, що повністю з часом вдасться ту ідею втілити. Але передусім, воно має стати реальною цінністю для мешканців.

Зараз ця територія є природоохоронною. Але, на жаль, пожежі, засмічення й решта поганих речей показують, що мешканці поки що не ставляться аж так дбайливо. Наш шлях такий, щоб перетворити це місце на таке цікаве і таке корисне для мешканців, що вони почнуть його егоїстично цінувати. Тому що воно стане їхнім особистим, приємним простором для кожного з містян.

Щоб кожен з містян, прогулюючись там, знайшов щось хороше для себе. Не абстрактне, як природоохоронна територія, а щось, що саме цінне для кожного, хто туди приходить.

Нагадаємо, Володимир Цапук виступив ініціатором створення рекреаційної зони. Із своїм задумом він звернувся до міської ради ще у 2024 році.

«Ідея проста – зберегти болото. І, як ми вже говорили, зробити його зеленим серцем нашого міста. Я думаю, що в кожного з нас є якийсь свій спогад про це місце.

Мій перший спогад, коли взимку пішов на лід, як і всі ми часто ходимо, отримав прочухана від мами, і так мені запам'яталося болото. І я думаю, що кожен має щось в серці дорогого і саме про болото», - каже  Володимир.

Тож Володимир Цапук намалював і презентував усім присутнім свій план рекреаційної стежки через болото. Архітектор у своїй роботі пропонує використовувати тільки природні матеріали: дерево та шматки каміння.

Повоєнна відбудова: спочатку — зупинити ворога

«Луцьк ще цілком за нашого життя може бути так само знищений, як і Покровськ, як і Бахмут, як і Часів Яр»

- Як Ви бачите повоєнну відбудову України? І що найперше важливо відбудовувати?

- Повоєнну відбудову? Ух! Я думаю, що поки що ще зарано говорити про повоєнну відбудову, тому що ще невідомо, який клапоть України ми зможемо відбудувати, а який вже не зможемо за нашого життя. І чи зможемо взагалі відбудовувати. В Україні, звичайно, дуже багато патріотичних людей, які постійно підтримують військовослужбовців і завжди пам'ятають про війну.

Але об'єктивна реальність така, що чим далі на захід від фронту, тим менше він займає місце в уяві людей. Інколи може на заході країни здаватися, що війна вже далеко. А насправді Луцьк ще цілком за нашого життя може бути так само знищений, як і Покровськ, як і Бахмут, як і Часів Яр. Тому ще невідомо, що ми будемо відбудовувати. Думаю, що на часі спочатку нам цю фортецю оборонити, зупинити якнайдалі від Луцька лінію фронту, а тоді думати про відбудову.

«Зрозумів, що може прийти такий момент, що не буде України»

- Як прийшло рішення піти на фронт?

- Та як, ворог окупував частину країни. Я в той час жив за кордоном. Зрозумів, що якщо буду сидіти далі за кордоном, то може прийти такий момент, що не буде України. Тож рішення було очевидним. Мусив залишити приємну справу і взятися до зброї, до якої хисту взагалі не маю. Але, як і всі ми, вже за цей час освоїв новий фах, знайшов своє місце і в цьому процесі.

- Що було найважчим у перші дні служби?

- Я потрапив саме на фронт аж у березні 2023 року. Тобто я приїхав у лютому 2022-го до України, а до війська пішов теж у 2022-му. Але саме на фронт, це тоді була оборона Бахмута, я потрапив аж у 2023 році. Тобто в мене, так би мовити, був період адаптації. Я трошки вже, знаєте, не скажу, що був би готовий, але мені було трошки легше. Це не було так, як тим, хто зустрічав ворога прямо в березні 2022-го. Все-таки був запас часу.

Зараз, чесно кажучи, я більше обережний і, можливо, навіть більше боюсь якихось речей на фронті, ніж тоді. Тоді це все було невідомо. Динаміка, адреналін, ви щось робите. Біля вас люди, яким ви довіряєте життя, довіряють вам. Та й воно все несеться, якось навіть не зауважував. Потім вже, як зараз, зі сторони я можу це аналізувати. Тоді в моменті так і не думалося про небезпеки. Просто робили свою роботу. Зараз я вже, дивлячись на ці три роки, більш обачний і більше зважаю на ризики і небезпеки на фронті. Зараз би більше, мабуть, боявся.

- Чи вдалося Вам поєднувати творчість, чи навіть ваш фах, з військовою службою?

- Так, маю в портфоліо оборонні лінії і кілька бліндажів спроєктовані. Можливо, колись буду жартома цим пишатися. А насправді архітектуру тепер оцінюю з огляду на безпеку. Мабуть, як і кожен з архітекторів, хто зараз є у війську.

- Як на фронті сприймається ваша цивільна професія?

- Отримав позивний Архітектор від своєї професії. Я постійно підтверджую цей позивний, бо, як бачите, кожну вільну хвилину завжди знаходжу собі що робити, наприклад проєкт щодо Гнідавського болота. Військова справа необхідна зараз, але це не те, що окрилює, знаєте. Творчість все-таки приємніша справа, як би там не було. Хай вибачають мої побратими, але творити будинки мені сьогодні досі набагато цікавіше, ніж нищити.

Про смерть і усвідомлення крихкості життя

- Яку головну рису характеру, сформовану в архітектурі, Ви взяли з собою у військо?

- Структурне бачення, думаю. Тобто архітектура привчає до того, щоб ділити на різні фундаменти, стіни і так далі. Розбивати справу на якісь сталі конструкції. І це мені допомагає теж в управлінні чи в організації своєї роботи, більш структуровано підходити до справи. Іноді заважає. Зазвичай військова справа така, що над половиною справ, які ви робите, не варто задумуватися.

Не варто довго міркувати. А моя голова вже звикла міркувати. То інколи навіть заважає. Та коли ми шукаємо укриття, то дуже допомагає швидко знаходити ті споруди, які витримують прильоти, а які не витримують. Чисто практичний досвід став у пригоді.

«Тут смерть досить близько. І усвідомлення того, що вас може просто не бути у будь-який з днів, змінює поведінку»

- Що найбільше змінило у Вас відчуття війни?

- Те, що почав розуміти, що можу реально зникнути. Що реально можу померти. Ми всі розуміємо, що можемо померти, але воно зазвичай у нас такою абстракцією далекою. Це така річ, яку не можна усвідомити. Але тут вона досить близько. І усвідомлення того, що вас може просто не бути будь-якого з днів, близьких — це трошки міняє поведінку, звичайно.

- Чи вважаєте себе патріотом — і як ви пояснюєте це слово дітям або молоді?

- Мабуть, так. Зараз, мабуть, так. Можна сказати, що є патріотом. Молоді як пояснити? Захищати свою державу. Що ж тут захищати? Буквально. У нас це написано в паспорті, у нас це написано в Конституції. І нас це буде переслідувати завжди. Ми це відчуємо тільки коли це зникне. Тому треба усвідомити, що захищати треба свою національну державу.

«Мене оточує сила-силенна хороших людей. Сім’я, друзі, знайомі. Я дуже особисто відчуваю підтримку, для кого я це все роблю»

- Хто або що допомагає триматись в непрості моменти?

- Рідні. Мені пощастило. Мене оточує сила-силенна хороших людей. Сім'я, друзі, знайомі. У мене весь час, відколи я займався волонтерською підтримкою війська, і у Збройних силах, весь час у мене є персональна підтримка.

Навіть буквально, коли ми робили якісь збори, наприклад, на якесь обладнання, дуже швидко вони закривалися. Варто тільки дати клич друзям, так вони зразу скидаються власними грошима, і ми купували, що нам треба для підрозділу. Тому я якраз дуже особисто відчуваю підтримку, для кого я це все роблю, і ніколи не відчував себе там покинутим чи самотнім у цьому плані.

- Як виглядає Ваш розпорядок дня сьогодні? Чи є час на дозвілля, можливо, на хобі?

Я зараз досить маю організований порядок дня, і маю собі, хай не щодня, але знаходжу час на дозвілля, і я його витрачаю переважно на вимальовування будиночків. Сідаю щось проєктувати, коли є нагода.

- Чи мрієте про те, що зробите першим після перемоги?

- Першим після перемоги я безперечно буду якнайдовше проводити час з коханою, близькими і рідними. Це сто відсотків. Не знаю, скільки це займе, але я так думаю і відчуваю.

- Чи плануєте повернутися до архітектури після війни? Або, може, мрієте про щось інше?

- Ні, вірний. Вірний своїм будинкам. Є багато планів, що хочеться зробити ще.

- Які проєкти мріяли б реалізувати у Луцьку або на Волині?

- Поки що мій найближчий план — це «На Стежці», звичайно. Сподіваюся, що вдасться. А що ще, то вже як підкаже доля. Буду радий, звичайно. У Луцьку приємно творити. Там приємний простір і класні люди. То сподіваюся, що ще вдасться щось зробити.

«Сподіваюся, що люди будуть пишатися містом, передусім тим, що вже створено за їхнього життя, аніж спадщиною минулих років»

- Яким ви бачите наше місто через 10 років?

- Я сподіваюся, що за 10 років сучасних подій, і людей, і тих самих будинків з'явиться видатних набагато більше, ніж історичних. І люди будуть пишатися містом, передусім, тим, що вже створено за їхнього життя, аніж спадщиною минулих років.

- Що потрібно змінити в міському просторі для ветеранів з точки зору архітектори?

- Інклюзивність. Мусить бути доступність просторів. Доступність, окрім загального, так і буквального. Тобто, щоб були рампи, хідники, і весь простір був доступний для будь-кого. Це така буквальна вимога. Це стосується не лише ветеранів, але, на жаль, війна додає дуже багато людей, які потребують, щоб простір був для них приязний і доступний. Власне, зараз ветерани дуже часто тестують місто Луцьк на доступність.

Луцьк не є якимось винятком. Він такий же, як і решта країни, ці зміни поступові. І, як розумієте, інфраструктурні проєкти в місті зараз теж не можуть робитися так швидко, тому що бюджет теж не може витрачатися на дороги, хідники. І це важко – знайти баланс у витратах на інфраструктуру. Я впевнений, що і місто, міська влада, теж це знає, і люди знають, що це треба робити, звичайно, хоча це ще той виклик під час війни.

- Яку б дали пораду молодим архітекторам, що тільки розпочинають свій шлях у професії?

- Насолоджуйтесь життям! Мої дві попередні освіти — і основний висновок, що цей час був для того, щоб насолодитися життям, що іспити та сесії — це дуже маленькі виклики порівняно зі своїми майбутніми. Тому треба кайфувати від того всього, що їм посилає молодий час і класний талант.

Читайте також:

• За мужність та успішне виконання завдань: двох бійців з Волині нагородили «Золотим хрестом» Залужного
• Гнідавське болото стане туристичним серцем Луцька: у місті презентували концепцію рекреаційної зони
• Закривають потреби військових: на Волині школярі-волонтери вторгували на пончиках майже 800 тисяч гривень