Волинянин більш як двадцять років був сільським головою, а тепер служить у ЗСУ
До волинської «сотки» Микола Анатолійович, який нині служить стрільцем, доєднався ще 26 лютого 2022 року, відстоявши попередньо цілий день чергу до ТЦК та СП в Ківерцях.
Історію бійця розповідає видання «Нова доба».
– Строкової служби я не проходив, тільки навчався два тижні в Маневичах у 2017 році на зборах загону територіальної оборони, – розповідає захисник. – Коли після повномасштабного російського вторгнення мобілізувався в ЗСУ, то відразу був направлений під Ірпінь та Чорнобиль. Після цього до весни 2023 року ніс службу на українсько-білоруському кордоні, а затим у складі бригади був переведений для виконання бойових завдань на Схід України.
Майже рік прослужив у Лимані, перебував і в Покровську, Торецьку, а потім ще чотири місяці – в Костянтинівці. Нині з поваги до мого віку – в листопаді я зустрів свій 59-ий день народження – переведений в запасний батальйон і перебуваю на Ковельщині.
Микола Сокол за освітою інженер-механік, а своє професійне життя присвятив місцевому самоврядуванню. Неодноразово обирався головою Чорнижівської сільради, очолюючи її понад 20 років.
– Тільки з 2010 по 2015 рік я не був сільським головою. Мій опонент випередив мене на чотири голоси, а всього виборців була тисяча, – крізь усміх згадує він.
Спочатку служби у ЗСУ в пана Миколи позивний був за прізвищем – «Сокол». Коли ж зустрів у Лимані своїх знайомих із рідного краю – військовослужбовців з Рудник та Холоневич – й вони сказали: «О, голова!», то це підхопили й всі інші, і «Голова» став його позивним. Зауважує Микола Анатолійович, що після реорганізації бригади тероборони у механізовану дуже змінився склад її військовослужбовців, і все частіше тут йому зустрічаються не волинські хлопці, а з інших областей.
У листопаді цього року в захисника спливе граничний вік перебування на службі, тож він демобілізується. Але дуже хотілося б, аби до того часу війна скінчилася і всі українські воїни повернулися до своїх родин, за якими вже дуже скучили.
Перемогти російського агресора – основне прагнення, а вже тоді можна буде помріяти й про особисте, наприклад про те, щоб стати дідусем, адже троє ще молодих синів поки не подарували своєму батькові такого «статусу».
Юлія МУЗИКА
Читайте також:
- Пережила війну, втратила все, але знайшла нову надію в Луцьку: історія переселенки Валентини Момот
- «Після війни зніматиму весілля з квадрокоптера»: командир БпЛА зі Сталевої сотки поділився мріями про мирне життя
- «Більшість військових не вірить у домовленості з РФ. Ми це вже проходили», - боєць з Волині
Будь в курсі усіх новин
