«Більшість військових не вірить у домовленості з РФ. Ми це вже проходили», - боєць з Волині

Про свій бойовий шлях, ситуацію на передовій, настрої військових та про те, як йому на відстані вдається зберегти теплі родинні стосунки - військовий розповів у інтерв'ю Суспільному. 

— Віталію, ви проїздом у Луцьку. Чи встигаєте побачити рідну Ковельщину?

Додому хочеться. Це перше враження. Коли, бувало, що проїздом був взимку, не було відчуття такого потягу. А коли приїжджаєш і бачиш — сніг зійшов, потепліло, сонечко, трава десь там починає підзеленюватися. Я дуже люблю весну і дуже хочеться додому в такі моменти.

— Пригадайте свій бойовий шлях. Ви у війську більше десяти років. Ви не проходили військової строкової служби?

Військову строкову службу я не проходив з релігійних переконань — я на той час був членом протестантської громади. За релігійними переконаннями не дозволяється чи не рекомендується брати зброю до рук, особливо в мирний час.

На даний момент у більшості протестантських громад дивляться з розумінням на тих військовослужбовців, які, будучи протестантами, взяли зброю і пішли обороняти свою державу. Є приклади, коли з луцької громади боєць загинув у боях за Україну. Є хлопці, які по сьогоднішній день воюють. І їм не заважає їхнє релігійне переконання виконувати громадянський обов'язок. У мене було ставлення до росіян доволі лояльне, тому що були родинні зв'язки. Був час, коли я навіть проживав на території Росії.

— Чи ви відчували, коли там жили, що це ментально інші люди?

Дуже відчував. На заробітки ще у 2003 році туди їздив. Коли я пересікався з росіянами або навіть зі своїми рідними ще задовго до початку подій 2014 року, то відчувався вплив і накачка пропагандою, зневага до українців, підозри до українців, що вони не такі, що ми тут всі нацисти, бандерівці.

От наприклад: приїжджає мій брат з дружиною, вона росіянка етнічна. Поїдуть на вихідні у Львів погуляти. Вона запитує, чи можна там російською говорити? А мі брат їй каже: "Ти що? Ні в якому разі. Це ж Львів. Нас поб'ють там!" Я тоді здивувався, кажу: "Брате, що говориш?" Коли я займався парашутним спортом, приїжджали до мене хлопці, львів'яни, і вони розмовляли російською. Зараз я розумію, що це є неправильно, але ніхто нікого не зневажав через російську мову на той час.

— Як зараз змінилась війна для вас, як оборонця Донецького аеропорту, людини, яка в 2014 році долучилася до війська?

Якщо порівнювати 2014 рік і початок 2022 року, 2023 рік — різниця була не сильно разюча. Єдине, що ворог почав використовував активну авіацію, чого не було в 2014 році. Російські військові почали активно використовувати ракети по інфраструктурі, по мирних містах, по військових цілях, в тому числі. Хоча застосування артилерії на той час і інших засобів ураження, окрім авіації, якогось ракетного озброєння, було дуже величезне.

Коли я перевівся в 93 бригаду, то навіть те, що було рік тому, яка була ситуація на лінії бойового зіткнення і яка вона зараз — все дуже ускладнилося і стало набагато важче.

В один із виходів, мені було трошки скучно, напросився з нашими розвідниками піти забрати їхнього загиблого побратима — попали під скиди дронів і один з військовослужбовців загинув. Ми пройшли буквально кілометра чотири, дуже нам пощастило, що ми на той час зайшли перепочити в одне укриття в Кліщіївці, в напівзруйновану будівлю. Потрапили під скиди. Пересиділи, але загиблого військовослужбовця ми не забрали — довелося дуже швидко звідти відходити назад. Якби зараз така ситуація — нас би просто звідти не випустили. Там би "розібрали будівлю" FPV-дронами, якимись бомбами, скидами.

Війна зараз дуже ускладнилася саме в напрямку логістики. Позиція піхотинця може тривати 30 днів, 60 днів, 90 днів. Найскладніше — це зайти і вийти з позиції.

— Як при цьому змінилося оснащення наших військових?

Нестача засобів ураження сприяє креативному підходу. В складі нашої бригади, в третьому механізованому батальйоні, підрозділ "Сігнум", який ще, якщо не помиляюся, у 2022 році вперше застосував FPV-дрон для ураження. І вже після цього почався бурхливий розвиток. Були періоди, коли були дуже жорсткі ліміти. На бригаду виділялося десять снарядів на артилерійські гармати.

— Наскільки цього було мало?

Це ніщо. Десять снарядів — це навіть уразити одну ціль практично неможливо з урахуванням того, що більшість артилерійських стволів катастрофічно зношені. Часто буває, що снаряд від снаряда може відрізнятися за якимись балістичними характеристиками.

Розмова з командиром була, він казав, якби мені зараз поставили задачу – вибір: поставити п'ять піхотних позицій чи п'ять позицій дронів з мотивованими піхотинцями чи з мотивованими екіпажами дронів, я, відповідно, ставлю 5 екіпажів дронів. Тому що 80% ураження — за допомогою дронів розвідувальних, ударних і тому подібне.

— Специфіка участі у бойових діях на різних напрямках і нести службу, в чому ця різниця?

У 2014 році я був звичайним піхотинцем. Це своя специфіка роботи. В тебе доволі обмежений сектор огляду на події, які навколо тебе відбуваються. І це іноді військовослужбовців може провокувати на певні зрадофільські настрої — "все погано, я сиджу в окопі, в мене автомат, максимум гранатомет, а де танки, де артилерія" і тому подібне.

Вже під час другої кампанії теж недовгий час побув у піхоті. Потім пройшов навчання на оператора переносних зенітно-ракетних комплексів. Після одного зі складних виїздів став головним сержантом взводу. У тебе вже трішечки розширюється сектор огляду. І це має певний вплив на твоє бачення, твою поведінку, накази, відповідальність. Ти вже поле бою бачиш трішечки по-іншому, відповідаєш не тільки за себе, як рядовий піхотинець, чи за якусь окрему позицію, а ти відповідаєш і за людей, якими ти управляєш, яких ти мотивуєш, яких ти готуєш до виїзду, до виконання завдань. Коли ти буваєш на нарадах, коли ти бачиш, скільки людей задіюється в управлінні боєм, в управлінні смугою відповідальності бригади — ти зовсім інакше на все дивишся. 

— Чуємо від військових, що російські солдати дуже швидко навчаються у нас. Як вчимося ми у них?

Можливо, десь в чомусь треба вчитися у ворога стосовно переведення якоїсь економіки на якісь військові рейки. Наскільки в них багато часто приховане виробництво тих самих засобів ураження, як вони у цьому напрямку працюють. Можливо, це треба десь брати на озброєння.

Спочатку сміялися з оптоволоконних дронів. Навіть я сміявся: "Та як? Ну, дивіться: дрон на нього треба повісити котушку, яка має свою вагу, засіб ураження у вигляді там гранатометного пострілу чи якогось іншого боєприпаса, і куди вона долетить?" Як виявилося, долітає і працює доволі ефективно. Сміялися з мангалів, так званих, наварених на танках. Але що показала практика — для бою такий танк не ефективний, але в якості засобів розмінування він доволі ефективний.

— Як ви зараз реагуєте, коли йдеться про діяльність працівників ТЦК?

Щодо тих моментів, де, можливо, працівники ТЦК перевищують свої повноваження, де є тілесні ушкодження чи ще щось, звісно, я на це дивлюся негативно. Але до самої мобілізації однозначно ставлюся позитивно. По тій причині, що яка б недосконала ця структура ТЦК була — це єдина структура, яка на цей момент можливо не на 100%, але в більшості ефективно працює для наповнення особовим складом Збройних сил. Ні рекрутинг напряму в бригади, ні різні інші моменти, контракти і тому подібне не дають такого ефекту, на жаль.

Є якісь помилки з боку керівництва, можливо, держави, коли не були визначені обмежені терміни служби. Можливо, якісь помилки певних рішень з боку керівництва ЗСУ. Але, насправді, в більшості — це величезний вплив засобів масової інформації, які мають десь вороже коріння, які продукують певні фейки. Часто ми бачимо ці сутички з працівниками ТЦК, які є зрежисовані, правильно обрізані, під правильним для ворога кутом подані.

Люди часто оперують такими фразами, що воювати має той, хто хоче, чи той, хто може, а не всі можуть воювати, не всі мають воювати. Ті, хто зараз у Збройних силах, не всі бачили свою військову кар'єру, не всі бачили себе постійно на війні, не всі хочуть поставити своє особисте життя чи бізнес, роботу на паузу. Я вважаю, що не насильницькі, а примусові методи мобілізації — вони мають бути присутніми, тому що ворог хоче нас захопити і знищити.

— Як ви зараз разом із побратимами ставитеся до ймовірних потенційних дипломатичних домовленостей за участі глобальних лідерів щодо завершення війни? Які це викликає настрої у військових?

Скажу думку нашого, наприклад, командира. Коли почалися оці всі перемовини і події, він сказав: "Ніхто не має зважати, що там відбувається у високих кабінетах. Ми у своїх діях керуємося винятково наказами міністра оборони, Головнокомандувача. І працюємо далі."

Моя особиста думка — більшість військових не вірить ні в які домовленості з РФ. Ми це вже проходили у 2015 році, коли були Мінські домовленості. Я вважаю, що той час має бути використаний для зміцнення ЗСУ. Якщо навіть буде якесь припинення тимчасового вогню — це буде пауза, яку Росія буде намагатися використати для нарощування своїх спроможностей. Якщо буде якась така пауза у веденні бойових дій, має і суспільство працювати, і держава, і Збройні сили, всі відповідальні особи на те, щоб наростити наші спроможності.

— Війна, цивільне життя, дім, ваші рідні. Наскільки важко дистанційно підтримувати здорові стосунки?

Таке відчуття є постійним, що я надто мало часу приділяю своїй родині. У мене прекрасна сім'я, у мене дуже хороші діти.

Незадовго до початку повномасштабного вторгнення я захопився покатушками на велосипедах. Доньці це дуже сподобалося. Купили гарний велосипед. Це якраз міжсезоння було, а взимку розпочалося повномасштабне вторгнення. І я дуже шкодував, бо розумів, що це крайній рік, коли вона буде 100% ще вдома, коли я ще можу з нею побути, бо дитина мала переходити в 11 клас. Син уже на той час був студентом. Мені хотілося максимально продуктивно використати цей час. На жаль, обставини склалися по-іншому. Є моменти, коли дуже не вистачає що дружині мене, що дружини мені.

Читайте також: 

• «Їм муляє саме існування України»: воїн із Волині про битву за Торецьк і майбутню перемогу
• «Без якісної комунікації на фронті складно», – доброволець з Волині із позивним «Беха»
• «Тяжко звикнути, що вже не в полоні»: історія бійця з Волині, якого вдома чекали дружина та троє синів