«Передчував страшне»: загиблий воїн з Волині у останніх розмовах просив рідних молитися, аби Бог вберіг

Рік молитов, очікувань і тривог обірвався ще більшим болем і гіркотою. Добрий, щирий, безвідмовний трудяга пішов в останню путь коридором Слави, добрих споминів і щирих сліз, пише газетта Полісся.

«Наша мама народила його пізно. Мені було 11, сестра старша на 2 роки, а мама сказала: «Називайте, ви його будете глядіти». Ми й назвали його Віталіком. Ми його виховали, викохали», – розповідає сестра небесного воїна Марія Капець.

Віталій був восьмою дитиною в сім’ї Килини і Федора Борбічів, найменшим, найдобрішим, але не таким щасливим, як бажалося.

Дитинство, як у всіх. Ходив до школи, потім мама померла і в тому ж часі Віталія в армію призвали. Коли демобілізувався, то вже жили удвох із батьком. Тримали і коня, і корову. Що не встигали, то Марія допомагала. Що собі – те і їм, бо ж знала, що без мами обом важко.

А одного дня Віталій підійшов до сестри і повідомив, що ввечері йде свататися. Одружився. Два дні весілля гуляли, Бог подарував сина і двох донечок, але подружнє життя не склалося. Коротав літа в самотині, з головою поринув у сільську роботу, але, як мантру, повторював: «У мене є діти. Я не забуду дітей»…

Усім прислужився вмілими руками і добрим серцем у Старих Червищах Віталій Борбіч. Був безвідмовним. Завжди відкликався на прохання допомогти. Старався підтримати чим міг. Рідко коли його можна було застати вдома, а коли випадав момент відпочинку – ловив рибу на річці, ходив у ліс по гриби.

Віталій Борбіч став на захист Батьківщини 18 липня 2024 року. Спочатку пройшов навчання на полігоні, потім потрапив у Чернігів, а звідти – на Донбас. Зайняв посаду навідника у складі другого аеромобільного батальйону військової частини А4355 – 77 окрема аеромобільна бригада ДШВ. 5 кілометрів від передової і повна невідомість.

«В останніх розмовах Вітя повідомляв, що двоє побратимів пішли на позиції і не повернулися, казав що і їх готують на вихід: був наказ відпочити і збиратися. Передчував страшне. Казав, молилися, хрестилися, аби Бог вберіг. Хто як умів. Він завжди питав, як у нас справи, що робимо, але остання розмова була короткою і тривожною. Не спитав, не розповів. «Все, бувай». Коротко так – і вимкнув телефон. Як відчував, що станеться погане, – вмивається гіркими сльозами Марія Федорівна. – Так мені та розмова і досі згадується, я не можу її забути. Як йому важко було іти і знати, що він уже не повернеться…»

За деякий час Марія Федорівна отримала сповіщення, що 28 вересня 2024 року Віталій зник безвісти під час виконання бойового завдання, і тільки нещодавно родина втратила останню краплю надії, дізнавшись, що того дня захисник таки загинув внаслідок артилерійського обстрілу російських військ. Село Богоявленка, Волноваський район, Донецька область – ці координати вогнем випечені в пам’яті близьких.

«Добродушний такий був. Всім у селі – друг. Зачепить і старого, і малого. Одна жінка в церкві підійшла на похороні: «Моя онука каже, що піду до того дядька, бо він завжди зі мною вітався». Такий щирий був… Хай йому Бог дасть Царство Небесне за його добру душу,» – схлипуючи, благає небеса невтішна сестра. 

Читайте також:

• Молодий командир, який не ховався за спини побратимів: Герою з Волині навіки 21
• Під час бойових дій неодноразово отримав поранення та контузії: історія Героя з Волині
• Після реабілітації повернувся на фронт: воїну, що проживав у Луцьку, просять посмертно присвоїти нагороду