Був людиною, до якої тягнулося серце: на Волині попрощалися з 26-річним Героєм Дмитром Слюсарем

У середу, 30 квітня, все місто схилило голову перед Героєм, який у 26 років мав мріяти, любити, будувати, але ненаситна війна відібрала в Дмитра найцінніше – життя.

З рідного дому Дмитра, де він провів свою останню ніч, рушила траурна хода.

Люди вистилали дорогу трояндами, тюльпанами, бузком. Вийшли всі — старі й малі.

Прапори, голови, схилені в глибокій шані. Так місто проводило свого Героя у вічність.

У храмі Святого Архистратига Михаїла відбулася заупокійна служба.

Потім — громадська панахида на площі біля стели «Герої не вмирають», під час якої не було формальних промов, були зізнання в любові з болем і вдячністю.

Богдан Макаров, командир: 

«Ми мали разом приїхати у Любомль 15 травня у відпустку. Ще тиждень тому рахували дні — скільки залишилося. Дмитро постійно питав, чи є новини про наказ, коли точно поїдемо. А тепер — я приїхав без нього. Він був душею нашого підрозділу. У найважчих моментах не панікував, не падав духом, навпаки — підтримував інших. Міг пожартувати навіть тоді, коли іншим було не до сміху. Дмитро був не просто бійцем — він був людиною, до якої тягнулося серце, він усіх об'єднував. І це не просто слова. Ми відчули, що втратили не тільки побратима, а частину себе».

За словами Макарова, за рік служби в підрозділі Дмитро заслужив авторитет та повагу серед побратимів і командирів. Він був дуже світлою та щирою людиною, професійним воїном, дисциплінованим, ініціативним, мужнім, хоробрим та відважним, у в будь-якій ситуації – з почуттям гумору і з впевненістю у своїх діях.

«Діма свято вірив у перемогу та все робив для її наближення. Хочу виразити глибоке співчуття та вдячність від себе особисто та від нашого дружного підрозділу, а також від командування військової частини. Вибачте, що нам не вдалося вберегти Дмитра. Вічна пам'ять, честь і слава Герою України, солдату Слюсарю Дмитрові Олександровичу. Навіки в строю. Бути воїном — жити вічно. Слава Україні! Слава нації! Україна! Понад усе!»

Побратими згадували, як Діма завжди називав усіх «братік», питав із теплом: «Що ти, маленький?» З ним було легко, спокійно, світло. Там, де був Діма — було життя. І коли його не стало — щось пішло з ним.

Його мама, тато,старший брат, друзі говорили про одне: він був людиною, яка жила для інших. Людиною, яка світилася і яка вмерла, щоб ми жили.

Андрій Демянчук, волонтер, друг Дмитра: 

«Його усмішка ламала стіни. Від його слів ставало тепло, навіть у найважчі хвилини. Я пам’ятаю, як він підходив, коли в когось був поганий день, клав руку на плече і казав: «Та все буде добре, братік, прорвемося». І ти віриш. Не через слова, а через те, як він це говорив. Він був світлом. Ворожий дрон пробив не тільки бронік, він увірвався в серце дружини, в кожного з нас. Тепер ми маємо навчитися жити з цією раною, бо не знаємо, чи колись вона загоїться».

Катерина Мокренко, теща Дмитра: 

«Я казала: в мене не троє дітей, а четверо. Діма називав мене «мамусею» не з примусу, а щиро та з любов’ю. Коли йому виповнилося 25 років, він просто поставив нас перед фактом: «Я не збираюся ховатися і сидіти в хаті. Я йду захищати свою країну. І ви знаєте, до безмежної любові до своєї дитини в мене з'явилася безмежна повага та гордість за нього... Моя дитина стала вічністю. Я кожен день буду згадувати його обійми, його добрі очі, його щиру повагу до нашої родини».

Отець Віктор Возняк: 

«Сьогодні навіть сонце світить інакше. Це не той день, який ми хотіли. Але ми тут, бо знову проводжаємо Героя. Знову молимося за душу молодої людини, яка мала б жити, радіти, творити. Але Дмитро віддав життя не лише за побратимів, а й за кожного з нас. І сьогодні я молюся: Господи, зроби, щоб це була остання жертва для Любомля. Дай нам сили зберегти пам’ять про Дмитра — не на словах, а в щоденних добрих справах».

Після панахиди траурна хода вирушила на цвинтар, де серед інших Героїв Дмитро знайшов свій вічний спочинок.

Серце розривалося на шматки, коли мати Дмитра прощалася зі своїм сином. Вона не хотіла відпускати, обіймала, цілувала, притискала, наче могла вдихнути в нього життя. 

Прощання було важким. Тут ніхто не соромився сліз: кожен плакав не тільки за Дмитром — за всіма, кого вже не повернути, за всім, що ця війна відібрала.

Перед тим, як мали опускати труну, військові зняли з неї прапор. Склали його обережно, мов частину серця, і передали в руки матері. Її руки тремтіли, але тримали міцно святиню.

Символічні залпи в небо прозвучали як останні слова, яких не сказали. І після них — Гімн. Усі присутні співали, кожне слово глибоко вражало. Здавалося, й повітря в Любомлі співало крізь біль.

Щодня хтось, як Дмитро, віддає своє життя, щоб ми могли зустрічати новий день. Ми не маємо права в тилу збайдужіти. Ми повинні допомагати та підтримувати наших захисників. Бо кожен день — це чиєсь життя.