«Донька – маленький ангел, син – воїн небесного війська», - мама Вадима Гринюка, вбитого Росією на аеродромі у Луцьку
«Моє обличчя краще не фотографуйте. На ньому дуже видно горе. Нехай будуть тільки фото сина. Він дуже любив посміхатися. Хочеться, щоб ця історія у його пам’ять була такою ж світлою, як і він»…
Такими словами починає розмову мама Вадима Гринюка. Він – один із чотирьох військових, яких Росія вбила своїми ракетами на аеродромі у Луцьку на початку повномасштабного вторгнення – 11 березня 2022 року, - пише Волиньпост.
Зоя Олександрівна із чоловіком саме повернулися додому із собору. Окрім інших днів, вони обов’язково ідуть до церкви щомісяця 11-го числа. У храмі батьки тепер моляться за упокій обох своїх дітей – доньки і сина.
«А це ми якраз сьогодні забрали зі штабу частини», – тремтячими руками жінка відкриває коробку із медаллю «Захиснику Вітчизни», якою президент Володимир Зеленський посмертно нагородив її сина. Кладе її на столі у Вадимовій кімнаті.
Тут – його фото з дитячих років і подорожей, його книжки, його грамоти і статуетки, дитячий малюнок, привезений ним із зони АТО. На малюнку – текст: «Повертайтеся живими. Вас уже чекають».
«І він повернувся. А тут, у рідному Луцьку, загинув. Тепер нестерпно боляче дивитися на цей малюнок. Але нічого в кімнаті не чіпаємо. Все так, як і було. А це – фото Вадимчика із Зеленським, – показує Зоя Олександрівна.– То він сфотографувався багато років тому, коли в Луцьк приїжджав «95-ий квартал». Тепер от поруч лежатиме медаль із підписом Зеленського-президента. Єдина нагорода у цій кімнаті, яку сюди за Вадима принесли ми».
«Мама, все буде добре»
Вадим Гринюк був заступником командира 130 роти охорони військової частини 0959. Військовою справою, кажуть батьки, справді жив. Хотів багато встигнути, планував, реалізовував. Росія обірвала його життя у 27.
Ще під час навчання на факультеті історії, політології та національної безпеки Вадим вирішив, що хоче бути військовим, як і його тато. Закінчив військову кафедру. Згодом як офіцер запасу був призваний до війська. Був на Сході у зоні АТО й ніс службу та проходив навчання у різних регіонах України.
Через деякий час перевівся до Луцька. Батьки тішилися, що син тепер – біля дому.
Коли почалася повномасштабна війна, хвилювалися, але все одно заспокоювало те, що Вадим – поруч, у відносно мирному Луцьку, не у зоні бойових дій.
Росіяни обстрілювали луцький аеродром двічі. І обидва рази Вадим був на службі. Вперше на аеродром «прилетіло» вранці 24 лютого, у перший же день повномасштабного вторгнення.
«З 23 на 24 лютого син якраз чергував. Після вибухів Вадим одразу написав, що в нього все нормально. Раніше я побачила в місті білборди з написом «4.5.0» і попросила чоловіка з сином писати мені «4.5.0» (на сленгу українських військових це означає «все спокійно» – ред.). І він постійно писав. І постійно, коли розмовляли, повторював: «Мама, все буде добре. Це, напевно, взагалі була фраза, яку я від нього чула частіше за все», – пригадує жінка.
Після 24 лютого Вадима вперше відпустили додому через днів 5. Востаннє ж він був вдома у переддень трагедії – 10 березня. Того дня, розповідає його мама, зустрівся з друзями, випадково чи цілеспрямовано побачив велику кількість людей.
«Декілька годин невідомості вранці 11 березня були просто пеклом на Землі»
О 05:45 11 березня Луцьк вдруге від початку повномасштабної війни здригнувся від гучних вибухів.
Зоя Олександрівна тоді була вдома сама. І син, і чоловік – на службі:
«Перед вибухами я вже не спала. Спочатку почула звук, схожий на свист ракети. Це був дуже страшний звук. Всередині все стиснулося. Через якусь мить прогриміли вибухи. Я одразу побігла до вікна. Подзвонив чоловік, запитав, чи не давав про себе знати Вадим. Від шостої ранку ми намагалися йому додзвонитися. Телефон був поза зоною.
Потім ми дізналися, що є поранені, обривали телефони лікарні. Ми вже розуміли, що сталося щось погане. Але ще думали: а, може, через обстріл у нього просто немає зв’язку, а, може, поранений, а, може, зайнятий порятунком інших чи ще щось.
Чітко пам’ятаю момент, коли ми з чоловіком сиділи у кімнаті, я – на дивані, а він – за столом. Я тоді сказала: «Ти розумієш, що може означати те, що ми не можемо додзвонитися? Він лише сказав: «Розумію».
Тих декілька годин невідомості вранці 11 березня були просто пеклом на Землі. Кожна хвилина здавалася вічністю.
Минуло вже декілька годин після вибухів, коли до чоловіка подзвонив знайомий військовий і сказав: «У мене для вас дуже погана новина». Після тих слів найгірші наші думки знайшли підтвердження. Офіційно з частини нам повідомили про загибель сина пізніше».
«Донька – маленький ангел, син – воїн небесного війська»
Далі, каже жінка, все – ніби в тумані, ніби у страшній чорній пелені.
Наступного дня, 12-го березня, Вадима вже відспівували у Свято-Троїцькому кафедральному соборі Луцька разом зі ще одним загиблим на аеродромі лучанином – 34-річним Іваном Кошелем.
Івана похоронили на Алеї почесних поховань міського кладовища. Вадим же знайшов свій останній спочинок у селі Новосілки. Батьки вирішили похоронити його поруч із молодшою сестрою, яка раптово померла від крововиливу ще зовсім крихітною дитиною 20 років тому.
Зоя Гринюк показує фото, на якому Вадим зі своєю сестрою
«З одного боку ми хотіли, щоб син був поруч із Героями-побратимами. З іншого – не могли розділити дітей. Тепер вони разом на небі, хай будуть разом і тут. Донька, – маленький ангел, син – воїн небесного війська.
Знаєте, – додає жінка, – батькам неможливо прийняти те, що помирають їхні діти. Коли ми хоронимо батьків, нам дуже боляче, але ми розуміємо, що така людська природа. А тут мозок просто відмовляється сприймати.
Чоловік часто повторює, що був впевнений у тому, що з Вадимом все буде добре, що Бог забрав до себе одну дитину і вже не забере другу. А я інколи думаю: може, я забагато молилася? Може, забагато просила? Може, вже набридла Господові своїми молитвами?».
Мама загиблого воїна додає: біль не минає, навіть не притуплюється. З кожним днем приходить все чіткіше усвідомлення того, що сталося.
«Стає тільки гірше. За вісім місяців я вже у тому переконалася.
Страшний біль і безсилля – це те, що ми відчуваємо. Коли ти втрачаєш дитину, відчуваєш приреченість. Бо кожну ситуацію у житті можна виправити. Нічого не можна змінити тільки тоді, коли ти стоїш на краю могили, у яку опускають найріднішу тобі людину…
Я дуже переоцінила все, що відбувається навколо. Нерідко бачу, як рідні люди сваряться між собою, щось ділять, мають якісь чвари. Хочеться сказати: «Для чого? Все воно того не варте. Все це – такі дрібниці. Цінуйте один одного, радійте, що ви в один в одного є. Живі».
«Вадимчик наснився. Сказав, що йому не було боляче»
Увесь час після загибелі сина Зоя Олександрівна думала про те, як це сталося. Спокою не давала думка, що смерть настала не миттєво і син міг ще якийсь час страждати під завалами.
«Хлопці були у захищеному місці. Якби ракета впала хоч на декілька метрів збоку, ніхто б не постраждав. А так… Було пряме влучання у ангар, де якраз перебували хлопці», – Зоя Олександрівна бере телефон і показує місце, де загинув її син.
Жінка сподівається, що усе сталося миттєво саме тоді, коли Вадим спав.
Після чергування, яке завершилося після опівночі, він пішов відпочивати. Ракети ж влучили по території аеродрому о 05:45.
«Коли він лежав у труні, я торкалася його рук. Вони були дуже м’які. Декілька людей після похорону говорили мені, що це означає те, що адреналін не пішов у кров, що він нічого не встиг відчути. Я не знаю, чи справді ця думка має наукове обґрунтування, але мені хочеться вірити», – каже мама воїна.
Пригадує, що перед самим Великоднем їй наснився сон:
«Вадимчик наснився. Пам’ятаю, що уві сні я його націлувала, наобіймала, запитала все, що хотіла. Він сказав: «Мама, мені не було боляче. Я нічого не відчув».
От такий мій Вадимчик, такий у нас із ним був зв’язок. Він завжди знав, що я дуже за нього хвилююся, завжди казав, що все добре. Навіть тепер прийшов в сон, щоб я перестала їсти себе хоча б тією думкою.
Коли я прокинулася, довго спеціально не відкривала очі, щоб нічого не забути. Але згадала, на жаль, не все. У тому сні він був дійсно як воїн небесного війська – гарний, світлий, усміхнений, у всьому спорядженні.
Посміхався тоді, як в житті. Таким позитивним він був із самого дитинства. Зараз люди, які його знали і любили, згадують про нього саме такими словами: світлий, усміхнений, добрий. Його всі називали та і тепер називають «Вадімчик».
«Це дуже велика гордість – бути батьками такого сина»
Мама Вадима дістає його телефон, щоб показати, як її син посміхався, скільки друзів він мав, як подорожував і як любив життя. Але спочатку натрапляє на фото «воронки» від ракети, яка прилетіла на територію аеродрому 24 лютого. На щастя, тоді вона нікого не вбила.
«Це – його останні селфі. Посмішка – на всі, як завжди. І тут посмішка, і тут», – можна тільки уявити який раз за ці 8 місяців Зоя Олександрівна гортає ці світлини на телефоні свого сина. – Зараз знайду моє улюблене його фото. От воно. Тут він такий, яким він був. Справжній у всьому».
Батьки Вадима дуже ним пишаються. І справа навіть не у тому, який професійний шлях він обрав у житті, а в тому – якою Людиною він був:
«Сусідка, яка має маленьку доньку, якось каже мені: «Скажи, як ти виховувала Вадима, що він у тебе такий був? Але все, що я його просила, – це завжди говорити правду і поважати людей.
Жодного разу у житті нам не було соромно за сина, ми завжди були у ньому впевнені.
Він був такий, знаєте, ніби із колишніх оповідань чи фільмів: піднести сумку, поговорити, подякувати, усміхнутися. Його ніколи нічого не треба було просити, він сам завжди пропонував допомогу.
На цьому моменті Зоя Олександрівна ділиться одним зі знакових спогадів:
«Коли Вадімчик був у 5-му класі, від школи вони їздили у Київ на, як тоді казали «президентську ялинку». Я не їздила, але була мама його однокласника. Потім вона розповіла історію, яка мене досі зворушує до сліз. Тоді діти ходили у МакДональдз, Вадим був там вперше. Коли їхали додому у поїзді, мама однокласника помітила, що він везе із собою картоплю фрі. Вона запитала: «Вадим, чого ти не їси?». А він відповів: «Везу додому, бо мої батьки її ще не їли. Це дуже велика гордість – бути батьками такого сина». Тут жінка вже не стримує сльози.
Батьки радіють тому, як про Вадима згадують побратими, одногрупники, друзі, родичі і сусіди. Всі, хто його знав.
«Хлопці з роти і друзі Вадима постійно нам телефонують, приїжджають і до нас, і на могилу Вадима. Друзів у нього було багато, справді був душею компанії. Дуже любив організовувати відпочинок, поїздки, подорожі. Вадим об’їздив всю Україну, багато де був за кордоном. Дуже поспішав жити, дуже любив життя.
Син був дуже легкий, але при цьому – зовсім не легковажний. Прагнув купити власну машину і квартиру. І таки купив. Правда, автомобілем так і не встиг натішитися, а у квартирі ще і не жив.
Після загибелі ми спочатку думали продати автомобіль Вадима. А потім вирішили, що це буде болісно, бо це – пам’ять про нього. Це та річ, яку він дуже хотів і на яку працював. Тепер чоловік доглядає за машиною ретельніше, ніж за своєю. Хочеться зберегти все, що пов’язане з сином – чи то якусь матеріальну річ, чи то спогади», – розповідає Зоя Олександрівна.
«Ми маємо жити так, щоб зустрітися»
Життя, каже мама вбитого росіянами Вадима Гринюка, вже ніколи не буде таким, як було до 11 березня:
«Інколи починаєш думати, згадувати, всередині все холоне, стає нестерпно боляче, здається все, немає більше сил. А потім знаходиться щось, що відводить тебе від того нестерпного болю хоч на якусь мить. І ти ніби знову оживаєш.
Мені весь час здається, що Вадим зайде, що от-от постукає у двері. Він майже ніколи не дзвонив у дзвінок, завжди стукав.
Жену від себе думку про те, що далі не хочеться жити. Бо не маю такого морального права. Ми тепер маємо жити і за нього. А головне – робити все, щоб пам’ять про нього жила.
Якщо б кожного, хто добре знав Вадима, попросити описати його одним словом, то, напевно, це було б слово «світлий». Я відчуваю, що він є. Він є в тих добрих спогадах, якими про нього говорять люди.
Якось ми прийшли до сина на могилу і до мене прийшло усвідомлення, що тут – лише його тіло, а його душа – в іншому місці. Я це настільки явно відчувала… Ви просто не уявляєте. Досі існує його душа, досі існує те світло і той позитив в інших людях, якими Вадим заряджав всіх, хто був біля нього. Тепер тільки те світло, яким він був і яке залишив, і тримає на цьому світі.
Хочеться жити так, як би Вадим хотів, щоб ми жили. Ми з чоловіком намагаємося знаходити якусь радість, хоч це дуже складно, втративши двох дітей, намагаємося з усіх сил триматися. Ми віримо, що Вадим бачить, як ми тут. І, зважаючи на те, як він нас любив і як за нас хвилювався, ми б не хотіли тривожити його душу своїми стражданнями.
Ми з чоловіком віримо, що ще зустрінемося з нашими дітьми. А тут, на землі, ми маємо жити так, щоб зустрітися з ними на небі».
P.S. Найкращі друзі Вадима – Андрій, Олександр та Богдан, які товаришували з ним 11 років – у розмові підтверджують те, що сказала Зоя Олександрівна. Якби треба було описати їхнього друга одним словом, вони б сказали слово «світлий». Хлопці додають, що Вадим був неймовірно добрим і без вагань самовіддано допомагав кожному, хто потребував.
Вадим Гринюк – назавжди у пам'яті тих, хто його знав і любив!
Кожна втрата України у цій війні – не цифра, а людське життя, цинічно обірване Росією. За кожною втратою – чийсь розбитий вщент Всесвіт і чийсь страшний біль до останнього подиху. Усвідомлюймо і пам'ятаймо ціну нашої боротьби за свободу!
Іванна РУДИШИН
Будь в курсі усіх новин
