Двоє братів з Волині звільняють українську землю від непотребу

Після місяців служби на Сході та за основним місцем роботи у Дрогобичі, у 2 Спеціальному центрі швидкого реагування ДСНС України, братів додому завжди чекають їх батьки, Анатолій Володимирович та Зоряна Миколаївна, - пише газета «Наш край».

«Герої без зброї», «Без права на помилку!» — ці слова здаються високими, поки не вникнеш у суть роботи сапера. Тоді тільки розумієш, наскільки важливі уважність, неквапливість і холоднокровність у цій професії, а також яку відповідальність за життя інших людей взяли на свої плечі рятувальники-сапери.

Тож знайомтеся, Артем Костюк - начальник групи розмінування, та Олександр Костюк — начальник відділення розвідки і розмінування групи механізованого розмінування та спеціальних вибухових робіт частини піротехнічних робіт та гуманітарного розмінування 2 Спеціального центру швидкого реагування ДСНС України.

Щодня їм доводиться вирушати в невідомість, не знаючи, що чекає за кожним кроком. Але така робота — це їхній усвідомлений вибір. Артем, ще будучи дев’ятикласником, озвучив своє бажання стати пожежником, рятувальником. Він фізично готував себе до цієї професії: багато бігав, віджимався та підтягувався. І саме фізичні показники згодом допомогли йому стати студентом Львівського державного університету безпеки життєдіяльності.

Щоправда, подаючи документи на вступ до цього навчального закладу, дізнався, що тут набирають групу саперів, і одразу подав документи ще й сюди. Тоді він ще не уявляв, які виклики чекатимуть на нього, але був готовий до того, що надзвичайних подій у його житті тепер буде, як-то кажуть, «з головою». Після чотирирічного навчання, хоча й мав цільове направлення з Волині, випускника вишу зі званням лейтенанта перехопили львів’яни. Відтоді він розпочав свою діяльність у 2 Спеціальному центрі швидкого реагування ДСНС України.

Олександр, після 9 класу Топільненського ліцею, пішов здобувати фах «комп’ютерна інженерія» у Волинському фаховому коледжі Національного університету харчових технологій. Згодом продовжив навчання у Державному університеті телекомунікацій, куди вступив на третій курс. Сашко з дитинства мав ще одну мрію — бути поліцейським чи військовим, тому паралельно вступив на військову кафедру Національного інституту оборони імені Івана Черняховського, де й освоїв спеціальність «інженерне забезпечення військ».

У 2023 році юнак закінчив навчання та звернувся до Другого відділу Луцького РТЦК та СП. Знаючи, яку важливу місію виконує старший брат, Олександр теж горів бажанням долучитися до розмінування українських територій. Поки його документи мандрували з Києва до Рожища, брат повідомив, що у 2 Спеціальному центрі швидкого реагування ДСНС України з’явилася вакантна посада. Тож Олександр також працевлаштувався у Дрогобичі.

Артем на той час одружився зі своєю нареченою Юлією, з якою познайомився у Рожищі, куди вона приїжджала до бабусі. Юлія, яка доти служила у військовій частині у Володимирі, перевелася на службу ближче до чоловіка, і вони почали обживати своє сімейне гніздечко. У пари наприкінці вересня минулого року народилася донечка Єва.

Олександр ще не одружений, у липні йому виповнилося 22 роки. В той час, коли багато його однолітків лише шукають свій шлях у житті, він уже зробив свідомий вибір і присвятив себе одній з найнебезпечніших та найвідповідальніших професій.

За 10 років війни Україна стала однією з найбільш замінованих країн у світі. Для реалізації завдань з гуманітарного розмінування у ДСНС існує угрупування у складі 100 піротехнічних відділень штатною чисельністю понад 600 спеціалістів, які дислокуються у кожному регіоні України. Будучи частиною цієї спільноти, молоді та амбітні брати ставляться до своїх завдань з повною серйозністю і відданістю. Артем уже вчетверте поїхав на розмінування на Схід, вперше їздив, коли звільнили Київщину, у зону Чорнобильської АЕС. Олександр — втретє.

«Це не просто робота, це місія, яка допомагає рятувати життя і відновлювати мир на нашій землі», — каже молодший з братів.

І він правий, бо розмінування — це врятовані життя, а жителям розмінованих територій — можливість жити без постійної загрози та повертатися до рідних домівок.

Цікавлюся у батьків, що відчувають, коли сини одночасно їдуть на розмінування.

«Є хвилювання, тривога, переживання. Але сини вибрали таку роботу — мусимо змиритися. Емоційно важко на початках, а потім звикаєш і до такого… Наказуємо, щоб були обережними, уважними. Адже випадки всякі бувають… Знаємо, що ніби й захищені бронежилетом, каскою, тому просимо дивитися під ноги, на яких захисту ж немає. Отримують вони і якусь допоміжну техніку з Європи. Хоча вони нам мало розповідають, ми більше дізнаємося з інформації від їхньої прес-служби у фейсбуці. Мабуть, недоговорюють, щоб зайвий раз не хвилювати… Та й не все їм можна розповідати.

Наприклад, конкретне місце дислокації ніколи не повідомляють. Знаємо, що зараз це Харківщина, і вони один від одного перебувають у межах ста кілометрів. Саша розповідав, що у селі, яке зараз розміновують, багато неспрацьованих вибухонебезпечних предметів. Складно те, що обійстя та городи позаростали бур’янами. Є такі міни, які у спеку спрацьовують від надмірного нагрівання. Іде час, боєприпаси ржавіють — це теж додаткова небезпека», — розповідає мама Зоряна Миколаївна.

Деокуповані райони Харківщини і нині постійно зазнають обстрілів з боку країни-терориста. Тож Костюки усвідомлюють всю відповідальність та небезпеку своєї роботи, але це їх не зупиняє. Їхні серця б’ються в такт із кожним сигналом металошукача, їхні руки вправно розчісують ґрунт, сподіваючись знайти смертельну загрозу, перш ніж вона забере невинне життя.

«Навпаки, це лише посилює нашу відданість і відчуття відповідальності. Я розумію, що кожен мій крок може вирішити чиєсь життя, — каже Олександр. — Кожного разу, коли я знешкоджую міну, я думаю про те, скільки життів може бути врятовано завдяки цьому. Я відчуваю, що роблю щось надзвичайно важливе для своєї країни».

Хлопці працюють зараз там, де найнеобхідніше. Але й під час ротації на Дрогобиччину саперам знаходиться робота. Уявіть, минуло вісімдесят років, як на наших територіях жодного разу не проводилося розмінування, а снарядів залишилося чимало. 

Мрія у братів одна на двох - щоб усі рятувальники та захисники поверталися додому живими та неушкодженими до своїх родин, а також про мир в незалежній Україні.

…Пригадую, що Зоряна Миколаївна розповіла, що чоловік у розмові з синами завжди бажає ангела-охоронця за плечима. А їх тепер самих називають Ангелами-охоронцями - людьми, які розуміють, що таке життя, для чого воно дане Богом і що робити, якщо хтось у небезпеці.

Раїса Мацюк

Передрук публікації можливий лише за письмової згоди редакції «Наш край»

Читайте також:

• «Коли міна влучає в ціль, це дуже гарно!»: історія пораненого воїна, який служить у Волинському ТЦК після фронту
• «Зараз найкраща робота – бути в лавах ЗСУ»: історія офіцерки з Луцька Олександри
• «Мрію розбити ворога і будувати мирне життя в Україні», – танкіст «Сталевої сотки»