«Одні сльози і молитва»: як волинянка у 84 роки перетворила в’язання на допомогу армії

В інтерв’ю для Волинської служби новин Галина Іванівна розповіла, як опанувала в’язання понад пів століття тому, як створює написи на килимках, чому ця праця допомагає їй справлятися з хвилюванням за рідних та у чому вона бачить секрет людяності.

— Хто вас навчив в’язати чи можливо ви самі опанували це ремесло? 

— Ні. Як ми будувалися, я ще влаштувалася на пів ставки у соціальну службу. В лікарні я працювала до 16:00 і в мене був вільний час, а ми ж будувались і потрібні були гроші, тому я пішла туди. Там я обслуговувала 10 людей і була одна жіночка, яка в’язала. Її звали Марія і вона була самотня (не мала ні чоловіка, ні дітей). І ось одного разу я прийшла до неї, а вона сидить і в’яже. Мені стало цікаво, тож попросила показати, як це робиться. 

— Скільки ви уже займаєтесь в’язанням?

 — Оце з того часу, коли ця пані Марія подарувала мені крючок. Це вже пройшло, мабуть, 50-60 років. Тільки спочатку я різала тряпочки і з них плела, але лише людям, а зараз в’яжу з ниток і переважно для солдатів. А посилено в’язати, так що з дня у день, я почала два роки тому.

— Коли ви вперше відчули внутрішній потяг до творчості?

 — Ще у 1981 році, коли стала ветераном. Тоді я і почала писати вірші і пісні про ветеранів, а вже у 2014 році писала тільки про військових.

— Як творчість допомагала вам у різні періоди вашого життя? 

— Я завжди раділа. Завжди хотіла вилити свою душу в ті рядки, щоб люди читали і бачили, що є ветерани, які вони є, хотілося писати просто про них.

— Скільки років ви займаєтесь волонтерством? 

— Майже усе своє життя. У 2008 році мене обрали головою волонтерської організації Ковельського району. Ще тоді ми займались обелісками, школами, дітьми, а після початку війни ще у 2014 році ми організували волонтерський рух в нашому селищі. Плели сітки, ліпили вареники на фронт, робили збори, пекли печиво.

А після повномасштабного вторгнення я почала плести коврички на фронт. Я ще до того плела, але з клаптиків тканини і просто в своє задоволення, а пізніше почала плести з ниток. При бібліотеці ми організували людей і привозили нам гуманітарку, яку розпорювали на нитки, Міла Кочубей і Тетяна Калюх в’язали з них носки на фронт, а я коврички.

— Як у вас виникла ідея плести коврики саме для військових? 

— З першого дня мої діти пішли на війну і я думала, чим можу допомогти своїм дітям, коли вони там, на фронті. А потім ці коврички ми назвали «піддупники», і тоді я зрозуміла, що потрібно в’язати не для людей, а для наших хлопців. Потрібно на танки. У внучки моєї Іванки чоловік танкіст і ці коврики добрі на сидіння в танках, машинах. Військові кажуть навіть, що коли іде бій, вони можуть в легкому доступі витерти руки чи ще щось цими ковричками.

— Скільки ковричків ви уже зв’язали для наших хлопців? 

— Більше ніж 500 штук. У мене завжди питають скільки, а моя відповідь завжди «не знаю». Я не рахую. Дуже багато ковриків я пороздавала просто так. Кому подарувала, кому просто дала, я не жалію. 

— Як ви робите візерунки і написи на своїх ковриках? 

— В’яжу петельки і пришиваю вже на готовий коврик, бо самі букви ти ніяк не вив’яжеш, щоб було акуратно і красиво.

— Скільки часу займає плетіння одного ковричка?

 — В мене немає конкретного часу. Все залежить від розміру. От я в’язала останній раз 10 штук за один підхід. За один раз я починаю декілька коврів, бо не хочеться портити нитки, а так взяла їх, наплутала в клубки і відразу можу почати 5 ковриків. То ось ці 10 штук сплела за дві неділі.

Конкретного часу немає, бо в мене то очі втомляться, то хатні справи потрібно робити, в неділю і на свята я не в’яжу. Як більший коврик, то більше часу, як менший — то менше.

— Чи навчали ви своїх дітей в’язанню і чи допомагають вони вам? 

— Я навчала, але їм немає коли, всі по роботах. Мої діти дуже люблять це, але на сьогодні вони мені лише допомагають. Приносять свої светри, які їм не сподобались, або купляють нитки і привозять мені, бо - це я баба, сиджу і в’яжу, а вони по роботах і їм немає коли. Але дочка моя Лєна ще і мене вчить в’язати, тому що вона закінчила курси в’язання і вміє в’язати кофти, светри. Але зараз не займається цим, тому що немає часу на це.

— Ваш син і внук зараз воюють. Чи вплинуло це якось на вас і на те, що ви робите? 

— Одні сльози тільки і молитва. Вони мені не розказують нічого: де вони, як вони. Кажуть лише, що в них все добре. Ніхто нічого не каже. Мені не залишається нічого, як молитись і чекати.

— Що ви відчуваєте, коли в’яжете черговий коврик для фронту?

— Я плачу. Сиджу і думаю: «Господи, не попаде до мого сина, то комусь іншому, а чиясь мати моєму зробить, бо не тільки ж я роблю щось для військових». Я хочу, мене тягне робити це. Коли я не роблю, як не вʼяжу, мені тяжко. Я іду їсти — згадую сина, іду на город щось робити — теж згадую, я постійно думаю про нього. Молюсь 5 раз на день і коли вʼяжу, мені просто легше. 

— Як до вашої активності ставляться знайомі та рідні? 

— Вони усі дуже щасливі. Коли я зайнята, я менше переживаю, менше плачу. Дітям своїм я вив’язала багато ковриків і вони люблять, говорять, які хочуть. Сім’я моя дуже рада. Я і своїй сім’ї в Миколаїв відсилала, то вони теж дуже раді. І завжди кажуть мені: «Бабо, займайся!» То я, крім в’язання, ще ліплю їм вареники, пельмені, голубці і по морозилках. Вони приїжджають, понабирають, допоможуть розпороти ниточки і їдуть. В мене сім’я дуже хороша, вони мене розуміють і люблять дуже сильно.

— Що дає вам сили продовжувати працювати і допомагати іншим у такому віці?

 — Такий в мене характер. Я люблю помагати людям. Роблю це все своє життя. Ще з того часу, як працювала в лікарні. Мені хочеться допомагати усім: як не сусідам, то людям. Аби дать, аби подарить, мені хочеться навчить, показати, розказать. Ну от такий в мене характер.

— Ви прожили довге життя, наповнене працею і любов’ю. Що б ви порадили кожному з нас, щоб прожити життя гідно і не втрачати людяність у такі складні часи? 

— Потрібно один одного любити, поважати і прощати і просто по-людськи відноситись один до одного. Я всім бажаю добра, любові, а як будете любить один одного, поважать, пробачати, жаліти один одного — то буде мир і дружба. 

Авторка: Владислава Ткачук

Читайте також:

• Горілка в тісто, парні копійки та «табу» для вдів: як на Волині пекли короваї, що не влазили у піч
• З 12 років біля вуликів: як дев'ятикласник з Волині став господарем пасіки
• 400-кілограмові свині та тисячі переглядів у TikTok: як волинянка веде господарство